Дружина загиблого Віталія Артюшенка Вероніка. Суспільне Дніпро/Даниїл Ніколаєнко
Віталій Артюшенко з Дніпропетровщини був на фронті з осені 2023 року. Пішов служити одразу після повноліття. Спочатку був механіком танка у 93-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр», згодом перевчився на оператора БпЛА. Віталій загинув внаслідок удару FPV-дрона 7 квітня 2026 року під час виконання бойового завдання біля Костянтинівки. За два з половиною місяці до загибелі він одружився.
Дружина військового Вероніка розповіла Суспільному про те, яким був її чоловік, про його найбільшу мрію, яку не вдалося втілити, і про те, чому не вважає себе вдовою. Далі — пряма мова.
Вероніка з фото чоловіка Віталія. Суспільне Дніпро/Даниїл Ніколаєнко
«Смайлика такого смішного мені надіслав»
З Віталієм ми познайомилися у соцмережі. Він мені просто написав: «Привіт, красунь, давай знайомитись». Ну і все. І смайлика такого смішного з язичком мені надіслав. Це було у квітні минулого року. 5 червня він перший раз приїхав, його відпустили буквально на два дні.
Ми одружилися 22 січня цього року. До дня загибелі мого чоловіка ми пробули в шлюбі лише два місяці і 15 днів. Мене ще при одруженні турбувало те, що я бачила багато історій, коли військові розписуються і гинуть. І завжди, коли Віталій в рандомний момент приїжджав і казав, що ми йдемо одружуватися, у мене серце зупинялося.
Вероніка і Віталій. Особистий архів
Того дня, 22 січня, нам відмовили всі РАЦСи у Дніпрі. Ми об’їздили усе місто, був мороз, сльота, я джинси забруднила, ті, в яких розписувалася. Не знаю, де він взяв номер того РАЦСу, але нас таки одружили.
«У нього горіли очі на війну»
До війська Віталій приєднався у 18 років. Він підписав контракт і навчався в Британії. Потім у нас Дніпропетровській області, в 93 бригаді. Так він весь час свої служби там і провів.
Він старався не вникати зі мною в розмови про війну, не розповідати щось страшне. Я тільки чула, що в нього все добре. Це вже потім я розмовляла з одним його побратимом. Він мені розповів: у них бій, люта атака, я телефоную, а він мені розповідає, що вони обідати збираються. А насправді з пекла вийшли.
Віталій Артюшенко. Особистий архів
У нього горіли очі на війну. Він жив нею. Всі говорили, що на свій юний вік він дуже відповідальний. Він до всього серйозно відносився, нічого не боявся. От знаєте, коли очі бояться, а руки роблять. Треба зробити — значить треба.
Найбільша мрія — дитина
Востаннє ми з ним розмовляли ввечері 6 квітня. Ми завжди говорили про дитину. Але в цей вечір він про неї говорив, як ніколи. Він писав, що буде найщасливішим, якщо в нас буде дитина. І от прямо багато-багато таких було повідомлень. Потім написав, що кохає, кохана дружина до завтра, і все. Це були останні повідомлення його.
Вероніка з Віталієм мріяли про дитину. Особистий архів
А 7 квітня я прокинулася о 4:11 ранку від того, що дуже сильно болить голова. І знаєте, як людина, коли вона прокидається від страшного сну, вся мокра. Тіло аж трусило. Написала йому: «Коханий, чи все добре?». Ближче до 9-ї години почала телефонувати, але ніхто не брав трубку. Я почала писати всім хлопцям. Дехто читали і не відповідали, дехто навіть не читав. Написала командиру. Він відповів, що був великий артобстріл і зв’язку з позицією немає.
А о 15:44 зателефонував головний, представився, запитав, чи я дружина Артюшенка. Я підтвердила. Він там щось ще запитав, але я вже розуміла, що він не просто так телефонує. Кажу: «Тільки не кажіть, що його немає». Я була готова до всього, але не до того, що він загинув. Він тільки відповів: «Вибачте». Потім написав мені, що Віталій — герой, але від цього легше не стало.
Віталік загинув від удару FPV-дрона. Я так розумію, спалили їхню позицію. І от я того ранку прокинулася, бо сильно голова боліла. То в мого чоловіка було поранення в голову…
Це був біля Костянтинівки, тіло забрали не одразу. Велика бойова активність. 15 квітня його забрали, 16-го я була на опізнанні, 20 квітня його поховали.
Забрала каблучку, яка була у крові
День поховання чоловіка я майже не пам’ятаю. Пам’ятаю, як винесли труну. І все. Почала щось усвідомлювати, коли квіти на могилу клали.
В день опізнання мені дали конверт з його особистими речами. Там хрестик, жетон, ланцюжок. Каблучку я теж забрала. Мені сказали, що не можна з нею ховати. Вона була у крові, що запеклася. Свою каблучку, яка на заручини, я теж зняла, бо в мене під нею почало кровити. Отак я зняла її і до чоловікової поклала.
Каблучки Вероніки і Віталія. Суспільне Дніпро/Даниїл Ніколаєнко
…Остання наша зустріч була, він приїхав 14 лютого, 15-го побув, а вже 16 лютого зранку я його проводжала на автобус. У нас тоді ще вікно розбилося, вітер був великий. Ми не звернули увагу, зібралися, приїхали на вокзал, а там в автобусі сказали, що для нього місця нема, хоча він його ввечері напередодні бронював при мені. Може, це знак був якийсь, що не треба було їхати…
«Я не вдова, я — дружина Героя»
Він завжди говорив, що хоче, щоб його дитина не бачила війни. Мені здається, що, по-перше, він дуже хотів дитину, по-друге, він дуже хотів, щоб ця дитина бачила батька і не бачила війни. Але з дитиною, на жаль, не склалося.
Спільне татуювання у нас є «зв’язані». Помилка зроблена навмисно. Ще одне я зробила після його загибелі…
Спільне тату Вероніки і Віталія. Суспільне Дніпро/Даниїл Ніколаєнко
Ми мали поїхати в Одесу 16 квітня, він 15-го мав приїхати. Я хотіла в Одесу поїхати після того, як загинув мій чоловік, але в мене ще до сих пір не відпустило. Я дуже хочу повезти хоча б фотографію його туди, бо ми мали туди поїхати.
Нема сприйняття, що все це правда. Нема усвідомлення… Я дуже хочу, щоб люди забули слово «вдова» і «тримайся». Я не вдова, я — дружина Героя. Я буду його жінкою і через п’ять років. Ми ж не розлучилися, не пішли один від одного, це інша історія.
Вероніка з портретом чоловіка Віталія. Особистий архів
У мене таке відчуття, що він десь далеко. Просто в нього немає телефона, і все. Не можу сказати, що він «був», навіть в розмові з кимось не говорю про нього в минулому часі. Я ходжу на могилку, але серцем чекаю його вдома…
