«Відчуття, що втратила домівку». Історії дітей з прифронтових областей, які були змушені покинути свій дім

За інформацією: Суспільне Чернівці.

Тетяна з Краматорська. Суспільне Чернівці

"Не скажу, як змінилося моє життя, бо для мене це було просто повторенням історії. Я не довго залишалася на одному місці. Здається, що чотири роки – був мій максимум, а потім знову – новий лист, нова історія. Через це у мене немає, як такої, компанії друзів, з якими я б могла "тусуватися" після школи", – розповідає дівчина.

Водночас дівчина стала більш самостійною. Каже, життя у Дрогобичі стало тією стабільністю, якої вона прагнула. Наприклад, може щодня ходити до школи без відчуття, що є високий ризик прильоту. Водночас своєю домівкою вважає саме Краматорськ.

"Місто стало для менше важливішим, бо там я провела найбільше часу. Було відчуття, що втратила домівку. Я знала це місто, гуляла поза містом, й часто їздила на змагання в Бахмут – ніби як до свого дому. Коли я побачила, що Бахмут став містом-привидом, було відчуття втраченості. Відчуття, що я туди вже не повернуся", – каже дівчина.

До табору Тетяна приїхала, щоб розслабитися та побути на природі.

"По нашому будинку стріляли"

12-річний Женя перші дні повномасштабного вторгнення провів у бомбосховищі в Миколаєві. Він теж прокинувся від вибухів, які лунали один за одним.

"Спершу я думав, що це сон. А, коли підлетів разом із ліжком, то зрозумів, що потрібно щось робити. Десь в середині дня ми поїхали до бункера. Усі три дні, поки були там, я чув, як їздять танки, стріляють та літають", – розповідає хлопець.

Женя з Миколаєва. Суспільне Чернівці

Коли Женя захворів, мати вирішила їхати до тата, який був за кордоном. Хлопець розповідає, поки перебував у бункері, думав, що до них можуть зайти російські військові. Як виїжджали, то бачили знищений танк.

"Мені тоді було дев'ять років. Я не дуже розумів, що це і як це. Але було враження, що переді мною "махіна", яка може легко задавити мою машину".

За кордоном хлопець був вісім місяців. Іноді думав, що вже не має дому. Каже, в будинок був приліт ракети, і його дідусь та бабуся могли б загинути, якби також не виїхали.

"Я не знаю, як це пощастило. Але вибило і вікна, і по нашому будинку стріляли. Там ракета, від якої залізні кульки розлітаються. Я на фото бачив діри від них у воротах. Тоді я вже розумів, що це таке – було трохи страшно", – каже Женя.

"Це діти з травмою війни"

До табору на Буковині приїхали 30 дітей від 11 до 16 років, яким надають психологічну допомогу у благодійному фонді “Голоси дітей”. Протягом двох тижнів вони відпочивали та працювали з психологами. За словами психологині фонду Лізи Моргоч, кожній дитині потрібен свій час, аби почати говорити про пережите.

"Це діти з травмою війни. Є й з окупованих територій, діти військових та переселенці. З кожною дитиною працюємо індивідуально, щоб досягти емоційного зцілення. Вони поступово починають посміхатися, говорити про важливе, зокрема, про пережитий досвід, який пов'язаний з травмою війни", – каже Моргоч.

Психологиня фонду «Голоси дітей» Ліза Моргоч. БФ «Голоси дітей»

За словами психологині Лесі Корецької, найчастіше діти, які приїздять у табір втрачають віру у себе та в інших, а також є закритими.

"В цьому стані вони приїхали сюди. Табір – той безпечний простір, в якому відбуваються тренінги, ігри та спілкування. В дітей має бути дитинство, бо без цього немає якісної дорослості", – каже Корецька.

Табори, які організовує фонд “Голоси дітей”, відбуваються регулярно. Участь у них — безкоштовна.

Табір для дітей з прифронтових території від БФ «Голоси дітей». БФ «Голоси дітей»

Читати ще

Читати ще

«Вперше змогла виспатись»: історії медиків з прифронтових областей, які приїхали у Чернівецьку область на відпочинок

Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]

Новости Украины