Ніжин одним з перших відчув повномасштабне вторгнення росіян. Вибухи на ніжинському аеродромі сколихнули усе місто. Хтось мав план «Б», а комусь довелося вирішувати все у моменті. Журналісти MYNIZHYN.com поспілкувалися з ніжинською волонтеркою, фельдшером Дарією Гомоляко, котра з перших хвилин вторгнення почала допомагати людям справитись на фронті військовому та психологічному.
– Розкажіть, як Ваш чоловік опинився в лавах ЗСУ? Якими для Вас були перші дні повномасштабного вторгнення? Що Ви найбільше запам’ятали?
– Зі своїм чоловіком ми разом понад 17 років. Скільки його знаю, він завжди був патріотично налаштований. Тому, коли почалась війна в Україні у 2014 році, він одним з перших пішов добровольцем до лав ЗСУ. Був учасником АТО, нагороджений президентом орденом «За мужність». З того часу нічого не змінилося, любов до своєї Батьківщини та бажання жити у вільній та незалежній країні тільки зросло. От і 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, мій чоловік одразу пішов до військкомату, де згодом був зарахований до 4 роти Ніжина 163 батальйону, де служить і дотепер.
Перші дні повномасштабного вторгнення для мене як, мабуть, і для всіх були дуже складними, адже життя поділилося на «до» та «після». Чесно скажу, паніки не було, можливо дається взнаки робота на швидкій допомозі, бо там тільки холодний розум і виваженість дій. Але не вірилося, чи не хотілося вірити, що війна реальна і все насправді. Та часу на довгі роздуми не було, і я залишивши дітей з бабусями та дідусем, помчала разом з чоловіком до військкомату. Я медик, і мала броню на роботі, але працюю у Києві, і потрапити на чергування не могла через блокування всього транспорту. Тому не було жодних вагань як бути далі. Вирішила дуже швидко: «Буду надавати медичну допомогу тим, хто потребує, тут, на місці».
А далі, все було ніби в кіно…
Отримавши посаду медика у військкоматі, я повернулась додому, вдягла свою медичну форму, отримала одразу дзвінок, який був стартом моєї служби. Подзвонили знайомі з укриття в ЗОШ-15, де в паніці перебували люди. Одній людині стало зле. Я зібрала усі ліки, які були вдома, взяла тонометр, градусник і вирушила разом з чоловіком до укриття на допомогу. Переступивши поріг укриття, я на хвилину оторопіла: там була дуже велика кількість людей різного віку – жінки з немовлятами, діти, зовсім старенькі люди. Багато знайомих облич, але в усіх в очах я побачила страх і нерозуміння, що відбувається. Узявши себе в руки, я запитала, кому потрібна медична допомога. Мене провели до жіночки похилого віку, у якої піднявся артеріальний тиск. У неї були ліки, але вона в паніці забула їх випити і тому як наслідок – гіпертонічний криз.
Потім, як виявилося, допомоги потребують дуже багато людей, з різними скаргами. Переважно, це підвищений артеріальний тиск, задишка, болі в серці, головний біль, головокружіння. Була зима, безліч скарг на високу температуру, нежить, кашель, загальну слабкість. Намагалась приділити усім увагу, максимально зібрати анамнез, щоб якісно і професійно надати допомогу. Багато доводилося говорити з людьми, бути психологом, адже в багатьох спостерігалась зміна психічного та емоційного стану. Тішило те, що в мене все виходило. Люди заспокоювались та навіть посміхались. Моїм пацієнтам ставало краще, а це головна моя задача.
З того дня ми з чоловіком двічі на день приходили в укриття до людей і надавали їм допомогу. Та ліки, які в мене були, швидко закінчились, купити в аптеках вже було неможливо. І я звернулась за допомогою до директора ТОВ ФІРМА «ЛАКС»Андрійця Валентина Дмитровича. Пан Валентин одразу відреагував на моє прохання допомогти ліками і в найкоротший термін надав все необхідне. Також налаштував 4 комплекти найнеобхідніших ліків: тонометри, градусники, які ми відвезли по укриттям, щоб там стаціонарно була завжди присутня аптечка та прилади для вимірювання тиску, температури. Допомагав постійно, ніколи не відмовляв, адже моя місія медика не обмежувалась лише укриттями… На околицях міста були блок пости наших військових, але багато з них були не місцеві, і безліч необхідних речей, продуктів харчування, одягу, взуття, засобів гігієни та ліків вони дуже потребували.
Уперше, коли я приїхала у своїй медичній формі на блок пост, військові спочатку дивились на мене скоса, навіть з недовірою. Та я не розгубилася, дістала блокнот з ручкою і почала записувати все, що просили військові. До речі, блокнот списала повністю і залишила собі на згадку, так як інколи перегортаючи його сторінки, ніби перегортаю сторінки свого воєнного життя, пам'ятаю кожного військового, хто що просив і коли. Список вийшов величезний і досить різноманітний. Ліки, взуття, теплий одяг, нижня білизна, шкарпетки, павербанки, ліхтарики, мотузки, гігієнічні помади, ковдри, рукавиці…..Звичайно, усіх тих речей, що просили військові, у мене особисто не було в такій кількості. І мені прийшло на думку звернутися про допомогу до знайомих через соціальні мережі. І тут я з гордістю і щемом в серці можу сказати, що наш народ непереможний! Люди почали зносити все! Несли в руках, везли на велосипедах і передавали по дорозі. Тоді я побачила в людях «людей», як би це дивно не прозвучало. Телефон не замовкав. Усі намагались допомогти.
Згодом я створила групу у Вайбер зі знайомих медиків та людей, які мали власне авто, така собі «Волонтерська Швидка Допомога». Вони дуже допомагали. Сортували та розвозили необхідні речі військовим, забезпечували перевезення біженців, а вже потім ми разом облаштовувати в одному з бомбосховищ Ніжина військовий госпіталь.
Дуже допомагала Покровська церква, матушка Дар'я та отець Михаїл. Усе, що не могли знайти для військових, майже завжди знаходили саме там. Ось так обережно, але на великій швидкості я завоювала авторитет і довіру військових. Було так приємно, коли я приїжджала до них на блокпости, вони тільки-но побачивши червону форму, бігли мов діти до виховательки. Довіряли, дякували, поважали. Хтось щось просив, хтось отримував своє замовлення. І так щодня! Бувало таке, що військові потребували медичної допомоги у стаціонарі, то ми з чоловіком власним авто їх туди доставляли.
Були і буремні дні, коли надавали військовим та цивільним допомогу з пораненнями, накладали джгути і якнайшвидше відвозили до міської лікарні.
Згадати є багато чого, але чомусь в моїй пам'яті закарбувалося одне неочікуване прохання військового з позивним «Фунтик»: він попросив привезти музичну колонку з єдиним записом – Гімну України. Він та його побратими мали невдовзі вирушати у напрямку ворога. Прохання я звичайно виконала. До колонки поклала малюнки та листи дітей. Через деякий час він написав і дякував за все. Говорив, що дитячі малюнки та листи дуже надихають та підтримують їх бойовий дух.
– Як Ви поставились до того, що Ваш чоловік приєднався до ЗСУ? На скільки морально складно бути дружиною військового?
– Безумовно, я дуже за нього хвилююсь, особливо найтяжчий період і пік тривоги та неспокою був, коли він перебував у Бахмуті. Але я знаю і розумію, що по іншому бути не може, він – чоловік, захисник. Він – мій герой!
– Ви активно займаєтеся волонтерською діяльністю. Звідки черпаєте сили на те, щоб допомагати не словом, а ділом, при цьому тримаючи в голові ситуацію, що чоловік, можливо, ходить по лезу ножа?
– Ніколи у своєму житті не планувала і навіть не думала, що буду займатись волонтерством. Але, мабуть, виховання моїх батьків і медичні гени (я з династії медиків) стали доленосними.
– У Вас бувають періоди, коли ви зневірюєтесь? Що Вам допомагає тримати себе в руках?
– Звичайно бувають періоди відчаю та зневіри, але віра в світле майбутнє дає сили жити далі!
– Чи були роздуми щодо того, щоб вирушити за кордон?
– Питання виїжджати за кордон чи ні поставало дуже часто, особливо в періоди сильних обстрілів та страшних трагічних подій, але мої два сини, Андрій та Олександр, категорично відмовились покидати рідну країну. Тому це питання у нашій родині закрите.
– Ви працюєте у Центрі Екстренної медичної допомоги та медицини катастроф. Як часто у Вас відбуваються виклики?
– Працюю фельдшером на швидкій, але маю і педагогічну освіту. Були навіть спроби працювати вчителем у школі за сумісництвом. Але медицина – частина мого життя, яку важко проміняти на щось інше. Свою роботу обожнюю, хоча подекуди дуже складно. Велике навантаження і багато викликів.
– Які найбільш позитивні зміни в соціальному середовищі Ви спостерігаєте? Чи закріпляться вони після нашої Перемоги?
– Люди об'єдналися, стали більш чуйними до чужої біди. Думаю, ці якості вже ніколи не зникнуть з жодної душі українця.
– Як плануєте відсвяткувати день Перемоги? Чи будете взагалі святкувати?
– Як святкувати буду ще не планувала, але мрію про це, як і кожен українець.
– Наостанок, щоб Ви хотіли побажати нашим Воїнам?
– Перш за все, хочу подякувати всім воїнам, бо знаю, якою ціною нам дається наша Незалежність. Нехай знають, що їх чекають вдома живими і з Перемогою!
Спілкувався Олександр Воронуха
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
