Віктор Прокопчук із села Кинашівка Борзнянської громади – один із героїв, які боронили Чернігів з перших днів повномасштабної війни.
21 березня, під час чергової спроби ворога знищити наших захисників, він отримав важке поранення. Уламок зруйнував частину хребта і пошкодив спинний мозок. Від миттєвої смерті чоловіка відділяла пара міліметрів. Віктор вижив, але частина тіла лишилася повністю паралізована. Він пройшов лікування в Бельгії, де лікарі зробили все можливе, аби він зміг сидіти. На жаль, прогнози невтішні, на сьогодні медицина не дає жодних гарантій щодо відновлення чутливості ніг. А до всього цього в дружини захисника, яка наразі є його опорою і підтримкою, виявили рак.
Про війну Віктор знав не з чуток. Він ще у 2014 році, як тільки росіяни анексували Крим, пішов добровольцем на Схід. Воював в основному на Луганщині. Був у Луганському аеропорту, Новосвітлівці, Хрестоватому, Оріховому.
«Коли в Крим почали заходити «зелені чоловічки», то я відразу записався добровольцем, – розповідає Віктор. – І мене тоді як мобілізованого забрали в 1 танкову Сіверську бригаду водієм. Це була перша мобілізація, і ми ще гнали машини з Борзнянського району в Гончарівське на потреби військових. Тоді мені попався КамАЗ колгоспний. І я був там водієм, возив особовий склад на полігон. Через деякий час нас завантажили боєприпасами і ми відправилися в бік Горлівки. Потім був у Луганському аеропорту, доводилося вивозити і 200-х, і 300-х наших хлопців з різних локацій. На жаль, ніхто тоді не згадав нас – мобілізованих, які там воювали. Образливо, що воювали разом з контрактниками, а про нас усі забули».
В АТО Віктор пробув рік – саме на такий термін тоді мобілізували, – і повернувся до нормального життя.
«Спершу думав: відпочину і знову повернуся, але вже на контракт, – говорить чоловік. – Та потім зустрів дружину, у нас народився син Давід, йому зараз 5 років. Треба було вже ними опікуватися».
Захищати повинен кожен чоловік, особливо з військовим досвідом
Та як виявилося, війна для Віктора не закінчилася, адже цього разу ворог посягнув на його рідний край, на його дім. Тому, щойно російські війська перетнули український кордон з Чернігівщиною 24 лютого 2022 року, чоловік без вагань, одним з перших пішов у військкомат, аби стати на оборону рідного краю.
«Розумієте, я проходив строкову службу, я був в АТО, і так мало б бути. Я зобов’язаний був з’явитися у військкомат, – говорить Віктор. – Загалом кожен чоловік має з’явитися в свою частину чи до центру комплектування, якщо починається війна. І я прийшов відразу у свій військкомат у Борзні. Зібралися там колишні АТОвці та прості добровольці. Нам виділили автобус, і ми поїхали в Гончарівське (саме там було останнє місце служби, – Авт.). Та вже коли доїжджали до Чернігова, була друга година дня, на Кільцевій нас завернули, бо в Гончарівському вже нікого не було. Тоді всіх нас завезли в один санаторій, видали автомати, дали по три рожки патронів (120 штук) і ми там були до ранку 25 лютого. Зранку нам подзвонили з Борзни і сказали, щоб забрали КамАЗи на потреби роти. Я і ще побратими поїхали по ті вантажівки. Поверталися вже з коригуванням по телефону, бо ворожі війська підійшли досить близько до Чернігова. До своїх хлопців (район протитуберкульозного диспансеру, – Авт.) ми добиралися вже пішки. У нашій роті вже були і 200-ті, і 300-ті. Хлопці розповіли, що прийняли перший бій, підбили танки, і ми вже разом з ними відійшли на кільцеву дорогу і там окопалися. Це була наша 1 стрілецька рота 162 батальйону територіальної оброни і декілька танків 1-ї танкової. І вже чекали наступу».
Окопалися біля тубдиспансеру
«Ночували ми в тубдиспансері, – говорить Віктор. – Тоді на блокпосту «Брама» стояли чернігівські хлопці, я не знаю, звідки, кажуть – «Правий сектор». Та через декілька днів вони покинули блокпост, і лишилися тільки ми, – розповідає Віктор. – Ходили по шість чоловік на варту, ходили з хлопцями в розвідку, якось привели навіть двох полонених. Пам’ятаю, на другий день нас дуже добре крили ворожі міномети і танки. І під тим мінометним обстрілом мені довелося рятувати підполковника на позивний «Волонтер». Його поранило в кисті обох рук, і я надав першу медичну допомогу. Ми тоді якраз в окопах від мін ховалися, а вони бігли від гаражів і стали під деревом. Він ще встиг спитати в нас, як справи. І тут – міна. Йому чи фаланги, чи кисті пошкодило, я не пам’ятаю вже. Кров лила сильно, і моя справа була – швидко і якісно накласти пов’язку та знайти, хто б доправив його до шпиталю».
Віктор каже, що безцінний досвід, отриманий у 2014—2015 роках на Сході, допомагав йому.
«Досвід війни дуже допомагав, – говорить Віктор. – І як надавати першу допомогу після поранень, та й взагалі. Я не професіонал, але першу домедичну допомогу можу надати».
Загалом, за словами Віктора, всі хлопці, які стояли на «Брамі», та й ті, які боронили і боронять зараз країну, – стоятимуть до кінця, за кожний клаптик землі боротимуться, бо це наша земля.
«У нас в роті більшість були колишні АТОвці, афганці були. Але в таких бойових діях ніхто з нас не брав участі. Ми тримали територію від залізної дороги до Стрижня. І якщо з іншого боку спецура була, то в нас – звичайні хлопці. І, я думаю, ми втрималися завдяки силі волі і мотивації. В нас було за кого і за що стояти там. Наші хлопці «Мухами» підбивали танки. До всього ми дуже добре орієнтувалися на місцевості. Вони ж не знали ні місцевості, ні того, скільки нас тут і скільки маємо зброї. Вони не усвідомлювали, що і хто їх чекає. З обох боків – люди, але з нашого – мотивовані, а там більшість не знає, чого сюди полізли».
Сьогодні Віктор говорить, що і зараз би пішов воювати, якби міг, але, на жаль, доля розпорядилася інакше.
«Браму» тримали мужньо
Так, від 25 лютого до 21 березня Віктор Прокопчук разом із побратимами тримали оборону на блокпосту «Брама».
«Стояли на посту, ходили в розвідку, зачищали дачі від кацапів, – говорить чоловік. – Щоб вони знали, що ми тут стоїмо. Одного разу, коли ходили в розвідку, на нас з хлопцями вийшла ворожа диверсійна група. Ми разом з побратимом з «Азова» на позивний «Дукаліс» їх тоді зустріли. Судячи з усього, то були їхні спеназівці. Зовсім по-іншому вони одягнуті були, дуже якісно – не їхній кацапський піксель, а закордонна така амуніція. Ми їх там і поклали. Скільки – не скажу, бо деякі втекли, а вночі вони забрали своїх 200-х. До речі, мені досі часто сниться, що я їх наздоганяю і добиваю. Це моя незавершена робота.
Загалом у нас була задача – зустріти боєм і відступити. Ходив зі мною і Олег Флюгерт, міліціонер, ми з ним у розвідку ходили. Загалом, якщо йшли в розвідку і виявляли їхні диверсійні групи, то відразу, хвилин через 5 після того, як зав’язувався бій, вони починали крити мінометами і танками те місце. Вони накидали дуже добре, і постійно з Полуботок.
Було таке, що в нас оголошена повітряна тривога – і в цей час вони накривають нас, коли ми в окопах ховаємося від бомб та ракет авіації.
Пам’ятаю випадок, як по рації нам передають, що повітряна тривога, нас накривають міномети – і в цей момент кацапи вже наставляють ПТУРа на наш блокпост. Там блоки перші стояли. Вони виставили, хотіли нас зрівняти з землею разом із блокпостом. Я довго не думав, схопив РПГ і першим вистрелив по них. І з першого разу поклав. Тоді почався бій: капітан Галенко кулеметом працював, хоча він сам командир взводу, але ж потрібно було тримати оборону. У нас дуже широко тримати треба було, а людей не вистачало, бо нас було лише шестеро в той момент на блокпосту. Можна було викликати хлопців на підкріплення, та ми справлялися тоді. Був спринтер-«танчик» у нас на підтримці, але був схований подалі, бо ближче не могли сховати, все було посічене і розбите».
Коптери висіли постійно
«І на Донбасі в 2014 році, і на Чернігівщині 2022 року було страшно. Лише дурень не буде боятися, – говорить чоловік. – Коли говорять, мовляв, мені не страшно, – я не вірю, бо страшно всім. Єдине лише – як ти той страх перебореш. На Луганщині навіть трохи легше було. По-перше, не було літаків. Авіації як такої не було. Хіба що гелікоптери, але то ніщо порівняно з тими винищувачами, які скидали бомби і ракети на Чернігів. Не було стільки озброєння і такої навали військових. Також там не було безпілотників. Під Черніговом же вони висіли над нами постійно, моніторили. Той безпілотник маленький, високо, і збити його ми не могли. А на ньому була камера, і вони нам накидали. І це я не про «Орлана» говорю, а про квадрокоптер. Автоматом не поцілиш, а «Ігли» чи ще чогось, чим можна було б його збити, у нас не було. Так сидиш в окопі, бо більш нікуди сховатися, а вони усе бачать. Тож ми ніші робили в землі, щоб заховатися».
Поранення отримав зверху
21 березня під час чергового обстрілу росіянами блокпосту «Брама» Віктор Прокопчук отримав важке поранення, після якого чудом вижив, але втратив змогу ходити.
«Я тоді саме був в окопі і мені прилетів осколок через шию і застряг у хребті, – згадує момент поранення Віктор. – У мене відразу все потухло в очах, а потім розвиднілось. Я був при свідомості, проте не міг ні говорити, ні рухатися, відразу паралізувало. Спершу руки слабо працювали, потім їх взагалі відібрало. І хлопці мене під мінами витягли, але цього я вже не відчував. Вони мене відправили в обласну лікарню. Там на полі бою кровотечі не було, вона була внутрішня. І час йшов на години. В обласній лікарні відразу мене й прооперували. Я пролежав два тижні, потім у військовий госпіталь перевели. А потім мені сказали, що повезуть на «велику землю», в Київ – ми ж відрізані були, мостів не було, то везли через Остер».
З побратимами в лікарні
Після приїзду до Києва Віктор почав «кататися» з лікарні в лікарню. Та, на жаль, висновки лікарів були невтішні.
«Я спершу був у госпіталі, мене там обстежили і відправили на реабілітацію в 6-ту клінічну лікарню, – згадує чоловік. – Там я пробув тижні два-три, в мене був великий пролежень. Після цього знову відправили в госпіталь, там зробили ще одну операцію. Потім мене відправили в 1-шу клінічну лікарню, там зробили ВЛК – і знову в 6-ту клінічну на реабілітацію. Та через Міністерство у справах ветеранів України мне відправили в Бельгію на лікування – мабуть, думали, що там мені допоможуть піти».
Дружина була поруч
Поки Віктор захищав Чернігів, удома чекали і молилися за нього дружина Тетяна та 5-річний син Давід. Були вони з ним і після поранення, підтримували чоловіка як морально, так і фізично. Тетяна навіть деякий час разом із сином жила в лікарні і доглядала за Віктором.
«Коли почалася війна, Віктор в той же день зібрався і пішов до військкомату – по-іншому й бути не могло. Я знаю його, і я навіть не думала відмовляти, – згадує події річної давнини Тетяна. – Сім’я у нас патріотична, я впевнена, що чоловік має захищати, не чекати, поки вони прийдуть сюди, а зупиняти їх. Я вважаю, що кожен здоровий чоловік повинен захищати сім’ю. Деякі люди не розуміють, що відбувається. До того ж він мав вже досвід в АТО. Звичайно, дуже переживала за нього, молилася. Та склалося так, як склалося. Віктор отримав тяжке поранення, і до цього потрібно було звикати. Сказати, що це було важко, – нічого не сказати. Поки він був у Чернігові, я не мала змоги до нього доїхати, бо тут спершу були російські військові довкола, а потім, коли їх вигнали і відновилося сполучення більш-менш, ми відразу поїхали в Київ до чоловіка».
З дружиною Тетяною та сином Давідом
З собою Тетяна забрала і малого Давіда – не хотіла лишити його десь на родичів. Каже, спокійніше, коли дитина поруч. Та й час такий, що не знаєш, що буде завтра.
«Спершу я сама їздила в Київ, з його сестрою чергували по черзі, потім забрала сина з собою і ми жили в лікарні з ним, – говорить жінка. – Я доглядала за Віктором, допомагала, якщо було треба, і тим хлопцям, які були в палаті, теж. І це не через те, що там поганий догляд був, ні. Просто поранених дуже багато, і санітарки не встигали. Та й хто за чоловіком краще догляне, ніж дружина. Так ми декілька тижнів кочували по лікарні, а коли поранених стало багато, то їм потрібні місця були, і ми не могли ночувати в лікарні.
У Віктора – тяжка травма, і звикнути до того, що він не ходитиме, і йому, і нам важко. До того ж він завжди був активний, грав у футбол, баскетбол, волейбол. Та в лікарні я побачила багато таких же скалічених війною хлопців. І якщо моєму чоловіку 46 років, то були зовсім молоді хлопчаки, які і життя толком не бачили, які сімей не мають, дітей не мають – і вже інвалідність на все життя. Це дуже страшно. І це той бік війни, про який мало хто говорить».
Біда не приходить одна
На жаль, на долю сім’ї героя випало занадто багато горя. Якраз після поранення чоловіка Тетяні діагностували рак легенів. Наразі вона проходить дороговартісне лікування.
«Навесні у моєї Тетяни стався рецидив, – говорить Віктор. – Ще у 2017 році їй діагностували рак молочної залози. Тоді їй зробили операцію, провели курс хіміотерапії і хвороба відступила. Ми перевірялися раз на півроку. Минулого року, коли їй потрібно було проходити планове обстеження, якраз на Чернігівщині точилися бої, потім – моє поранення. І вже в кінці весни після огляду їй поставили діагноз рак легенів, і не першої стадії. Дуже великі ураження. Тетяна мала їхати зі мною тоді на реабілітацію до Бельгії, але не поїхала…»
Тетяна вже пройшла один курс хіміотерапії. Зараз має приймати медикаменти, яких наразі в Україні немає. Купувати по Інтернету подружжя боїться, бо хто знає, що купиш. Та й коштують вони не дешево – понад 30 тисяч гривень один курс, а їх невідомо скільки потрібно.
«Ситуація важка, інколи навіть руки опускаються, – говорить Тетяна. – Йому потрібна моя допомога, тому мені потрібно вилікуватися. Я дуже переживала за чоловіка, але коли сама зрозуміла, що у важкому стані і потрібно лікуватися і доглядати… Ми зовсім не готові були до цієї війни, зовсім. Ми зараз проходимо МСЕК, і це дуже нелегко, така паперова тяганина… І наші закони не були готові до таких серйозних поранень, як у Віктора. Зараз нам допомагає Міністерство ветеранів, дівчата роблять усе, щоб ми менше бігали, бо бюрократія багато сил відбирає. От коли йому перестали лікарняні платити – через чотири місяці після поранення, бо вже не можна – тоді я подумала, що закон десь там, позаду, бо з такими каліцтвами чотири місяці – це взагалі не термін. Звичайно, його безкоштовно лікували, але потрібне ж і харчування, і засоби гігієни, і вітаміни. Дорога теж недешева, а зараз ще й моя хвороба добавилася. Словом, фінанси – це велика проблема. Сьогодні мені потрібні дорогі медикаменти – одна крапельниця десь 30 тисяч коштує, а мені треба три, чи п’ять, а може й десять. І чи зможе воно допомогти – ніхто нічого не гарантує. Зараз волонтери намагаються знайти лікаря в Бельгії, але чи потягнемо ми і чи допоможе? Нам багато хто допомагає, і я безмежно всім вдячна. Та ми ж не можемо постійно просити допомогу у людей. Зараз нелегкий час, і всім важко».
На плечі цієї жінки випало важке випробування, вона дуже переживає за чоловіка. Каже, що їй треба вилікуватися, щоб мати змогу допомогти йому.
«Погано, що в нас побут не пристосований для візка. Я не можу вивезти його надвір, бо там земля і зараз все розтає, – говорить жінка. – Нам дуже допомагають друзі Віктора. Вони ніколи не відмовляють, і це дуже добре. Тут уже біда показала, хто друг, а хто ні».
Реабілітація в Бельгії
Після декількох місяців лікування в Україні Віктора відправили на реабілітацію в Бельгію. Летіти довелося з волонтерами і з іншими військовими з різними пораненнями.
«Повинна була дружина і син летіти, але вони не полетіла, бо в дружини виявили рецидив, – розповідає Віктор. – Тоді нас у Бельгію поїхало четверо. Нас везли польські волонтери, а в Бельгії вже нас розподіляли, кому яка реабілітація треба, бо в кожного різні поранення були.
У Бельгії я пробув шість місяців. Вони мною займались, робили різноманітні вправи, але нічого не допомогло. Хоча там набагато краща реабілітація, більше індивідуального підходу, уважніше ставлення, догляд гарний. Все роблять вчасно, памперс і санітарка, і лікар поміняє, якщо треба. В нас же поранених багато, а санітарок мало, та й яку зарплатню отримують наші медики порівняно з тими. Все лікування я проходив за страховкою, яку оплатила бельгійська сторона. Вони також оплачували дорогу туди і назад. А ще мені там замовили електроколяску – я її так чекав! Але вона прийшла і мені її не віддали, бо не вистачало страховки, щоб покрити її вартість. Коляска коштувала 6,5 тисяч фунтів стерлінгів, і мені не вистачило трохи більше тисячі. Тоді місцевий волонтер купив простеньку коляску, в якій я і приїхав додому. Дорога в Україну дуже важкою була, бо летів у сидячому положенні, а я довго не можу так – спина болить, тож дорога була довга.
По груди я нічого не відчуваю. Живіт, таз, спина самі не тримаються. За рахунок рук я сиджу на колясці. Саме в Бельгії мене навчили сідати у візок, пересуватися в ньому. Загалом людям з травмами, як у мене, треба поясом прив’язуватися до візка, бо таз не тримає зовсім, я не відчуваю живота, немає пресу».
Віктор каже: від першого дня поранення і до сьогодні його командування про нього ні разу не згадало. Після поранення ніхто не приїхав до нього в госпіталь, ніхто не згадав його, окрім побратимів.
«Що мене трохи зачіпає – так це те, що наше керівництво ні разу мене не бачило, зате після поранення думало, як би мене пошвидше звільнити, – говорить чоловік. – Жінці навіть на початку дзвонили, питали, де я є? Щоб або виходив на службу, або звільнявся. Як таке взагалі може бути? Вони навіть не знали, яке в мене поранення і де я є. Та й загалом за ввесь час на «Брамі» наші офіцери, ні разу не були у нас на позиції. Я їх не бачив, як і вони нас. І звільнили, так і не приїхали в госпіталь, ні командир, ніхто».
Впевнений, що зробив правильний вибір
Віктор в мирному житті – дуже активна людина, займався спортом, працював і мав чимало планів на майбутнє. Зрозуміло, що з таким пораненням, як у нього, чоловік, скоріш за все, вже ніколи не зможе зіграти зі своїм сином у футбол чи баскетбол, не зможе жити повноцінним, довоєнним життям. Проте він не шкодує, що став на захист рідного краю, – більше того, каже, що якби можна було б відмотати все назад, зробив би так само.
«Я не жалкую, що пішов добровольцем у 2014 році, що пішов у перший день 2022 року. Жодного дня про це не жалкував, – говорить Віктор. – Я свідомо йшов, обдумано. В мене жінка хвора, дитина 5 років, але попрощався з ними і пішов, я навіть не думав: а може, не йти? Ні! Я з ними попрощався, привіз балон газу і пішов у військкомат. І жінка мене підтримувала. Адже це саме заради них, заради їх життя я пішов. І зараз якби повернути час назад, і я б знав, що поранить, я б зробив так само. Це війна, і в кожну хвилину може прилетіти куля. Ми знали, за що стоїмо там, назад дороги в нас немає. Ми маємо вибити цю нечисть із нашої землі, щоб наші діти жили спокійно».
У Тетяни з Віктором – ще довгий шлях лікування. Всі бажаючі можуть допомогти подружжю. Номер картки: 4731 2196 4307 3830 (Прокопчук Віктор Юрійович).
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото з архіву Віктора Прокопчука
ЧЕРНІГІВЩИНА
Отримуйте і читайте новини ще оперативніше. Підписуйтесь на наш Telegram!
