Начальник штабу самохідно-артилерійського дивізіону 46 ОАеМБр Роман. Суспільне Дніпро/Даниїл Ніколаєнко
"У них більше "мʼясні" штурми: вони більше на результат, ніж на життя і на якість"
В інтелектуальному плані у них (РФ — ред.) більше "мʼясні" штурми: вони більше (орієнтовані — ред.) на результат, ніж на життя і якість. Вони чекають поганої погоди — туману, дощу, — коли погано введемо розвідку, тому що за таких погодних умов неможливо гарно її проводити. Ідуть невеликими колонами: по шість машин, по п'ять, по чотири машини. Їх, звісно, ще на підступах виявляють, і ми їх знищуємо, але вони все одно йдуть.
Дуже важко, тому що, в першу чергу, у небі постійно щось є. Постійно літають — від FPV і "Молнії" до розвідувальних крил. Саме той район, де ми виставляємо позиції, вони постійно моніторять.
Ми працюємо в погану погоду, або якщо треба нам відпрацювати, на позиціях перебувають "Чуйки" — контролюють небо, слухають. І працюємо по одному снаряду — приховано, тихо. Відпрацювали, заховалися, відкрилися, знову відпрацювали, бо якщо виявлять позицію, по ній одразу працюватимуть. Якщо вони виявляють нашу артилерію — дуже активно працюють. За день можуть запустити 20-30 "Молній" та FPV. Але ми намагаємося в інженерному плані так облаштувати позиції, щоб люди були в безпеці, і техніка витримала 20-30 FPV.
"Знищували гарматами Д-65, Д-30"
По Дніпропетровщині, як рухалися колони, — ну, як колони: дві, три, чотири одиниці техніки, — ми знищували гарматами там Д-65, Д-30, зупиняли їх. Перед ними падає рад снарядів — і все, вони далі не їдуть, бояться. Далі їх добивають FPV-дрони, "бомбери2, так само артилерія продовжує працювати.
Ось навіть нещодавно знищили скупчення противника — там близько п'яти "двохсотих". Працюємо постійно, нарощуємо темп.
Техніка бригади. Суспільне Дніпро/Даниїл Ніколаєнко
Про втрати на фронті
Найскладніші дні, як я вважаю, будь-якого командира — це дні, коли є втрати. "300", "200" — це втрати, це велике горе для підрозділу, це дуже підбиває моральний дух .
Перший випадок, коли в мене був поранений, стався у Степногірську. По нас працював танк ворожий, і влучив. Раніше рили такі ямки, у яких ховалися артилеристи. І танк влучив прямо над цією ямкою, де лежав військовослужбовець мій — снаряд розірвався просто над ним. Він кричить, обстріл не закінчується, ми — по укриттях, але нічого: надали першу медичну допомогу, там була перебита нога. Стабілізували, відвезли на евакуацію, слава Богу, все добре: нога зрослася, живе і працює.
Щодо втрат "200", то вперше це у мене було на Донеччині, під час заняття вогневої позиції, під Курахово був приліт по машині, яка завозила особовий склад, і там було четверо загиблих. Це була така трагедія, яка вибила мій підрозділ морально з колії. І для мене це як перша втрата, було дуже важко — я досі переживаю.
Ми, артилеристи, не бачимо ворога впритул — тільки з дронів, із "крил". Я можу сказати, що мене здивувало: коли вони йдуть колонами, і на всіх машинах оцей прапор червоний, з серпом і молотом. Розривається одна машина, підривається друга, хтось вибігає — памʼятаю, один бере цього прапора, і з ним біжить у посадку, його розстрілюють. Мені їхня мотивація й ідеологія зовсім незрозумілі.
Артилерійська гармата. Суспільне Дніпро/Даниїл Ніколаєнко
"Мрію, як і всі, щоб закінчилась війна"
Мрію, як і всі, щоб закінчилась війна. Це моя найбільша мрія, як і всіх українців.
Я бачив багато населених пунктів, які просто зрівняли з землею. Я бачив багато цивільних людей, які залишилися без домівок. Також бачив, що роблять росіяни з їхніми домівками, з людьми деякими — як їх розстрілюють. З дронів це бачили декілька разів.
Я не хочу, щоб це все було десь у мене вдома. Не хочу, щоб якесь наступне село, наступне місто пережило все те, що зараз відбувається тут.
І, у першу чергу, я хочу жити в Україні. Хочу, щоб моя сімʼя жила тут, і я хочу розвиватись тут, бо Україна — дуже гарна держава. І я не хочу, щоб оця орда, прийшла і принесла хаос.
