За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Будинок, який будує Петро. Суспільне Тернопіль
«Цей будинок будую я, допомагають мені моя дружина, брат, брата дружина і вся родина. Всі задіяні в цьому будівництві. Тут буде моє гніздечко і будуть бігати мої діти. І на цій кухні, тут, де кутове вікно з виглядом на церкву, дружина буде готувати мені чудовий сніданок. Процес будівництва — це дуже-дуже важкий процес. Особливо для мене, бо в мене була важка травма голови і в мене дуже погано з пам’яттю, мені все потрібно записувати, абсолютно все. Навіть, коли майстри кажуть, що потрібні цвяхи, я мушу швидко записувати, які цвяхи, скільки, ставити нагадування. Але в мене є брат, в мене є дружина, в мене є друзі, підтримка, які завжди допомагають у всіх аспектах і всіх моментах роботи, організації. Хочу сказати, що ми непогано справляємося з цим всім, якщо вже стоїть коробка і верх, скоро будемо накривати бляхою», — розповідає ветеран Петро Пасечко.
Степан також нещодавно побудував будинок, його хата на родинному подвір’ї. Каже, із Петром будуть сусідами.
Будинок Степана на родинному подвірʼї. Суспільне Тернопіль
«Ми завжди всюди разом, і дитинство разом, і навчалися в Кам’янці-Подільському в різних навчальних закладах, але теж можна сказати, що були разом, всюди разом. І закордоном у Сполучених Штатах теж разом працювали. І так і на війну пішли разом. Можна сказати, що весь наш шлях життєвий ми пліч-о-пліч йдемо, одне одного підтримуємо в різні скрутні часи і в радісні часи», — зазначає ветеран Петро Пасечко.
«Ми мусимо піти, щоб виграти час»
На фронт брати Пасечки пішли в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україні. Разом воювали в підрозділі 80-ої десантно-штурмової бригади.
Петро і Степан під час служби. Петро Пасечко
«На війну ми пішли в перший день. Друг подзвонив, щоб з Маріуполя забрати його дружину, після того приїхали додому, зібралися, тоді ще з дівчатами, друзями, переговорили, і сказали, що ми йдемо у військкомат, і будемо йти в армію, захищати державу. Ми поїхали в Заліщики у військкомат, нас направили у Львів, у 80-ту бригаду. Там ми добивалися, щоб нас взяли у бригаду і 27 лютого ми вже були в частині і вже далі почався бойовий шлях. Нас відправили в сторону Херсона, отримали бронежилет, автомат, всю амуніцію і відтоді почався наш бойовий шлях. Я не мав ще 25-ти років, мене не хотіли брати в армію, і казали: «Максимум ТРО». Я кажу: «Яке ТРО? Всі друзі йдуть в ЗСУ, а мене хотіли окремо від них, я кажу: «Ні, я йду з хлопцями», — каже ветеран Петро Пасечко.
Петро і Степан під час служби. Петро Пасечко
Бойового досвіду до повномасштабної війни брати не мали, за кордоном працювали будівельниками.
«В нас було тільки глибоке бажання втримати державу і допомогти хлопцям, які вже на той момент воювали. Досвід ми вже здобували в бою», — розповідає ветеран Степан Пасечко.
«В нас було відчуття, що ми мусимо піти, щоб виграти час. Так, як ті, що не служили в армії, військову справу знаємо тільки заочно, ми не розраховували, що нас на довго вистачить. Ми тільки хотіли виграти час, щоб держава змогла мобілізуватися і зібрати людей більше, але так склалося, що завдяки бажанню та вправності до навчання, ми швидко освоїли військову справу і досить добре себе показали на полі бою, з різним озброєнням. Були в мінометній батареї, потім були на гарматі британсько-американській L-119, це 105 калібр, перед тим ми були на навчанні в Німеччині, потім були на гарматі». В нас було дуже велике бажання захищати державу, людей і зупинити ворога, щоб він не просунувся далі і щоб російська мова не лунала на наших теренах, в нашому селі, а щоб ворога ми зупинили чим далі», — каже Петро Пасечко.
«Це дуже великий ризик, що двоє загинуть одночасно і рід зупиниться»
Служба в одному підрозділі, каже Степан Пасечко, має як переваги, так і недоліки.
«Коли служать разом рідні, є дві сторони тої медалі. Перша – це коли ти можеш покластися на всі сто, ти маєш надійне плече. Друге – це переживання, глибоке переживання, складно пояснити», — розповідає Степан Пасечко.
Брати Пасечки на службі. Петро Пасечко
«Це є війна і ми всі розуміємо, що можуть бут різні наслідки. І двом братам разом бути в одному підрозділі, на одній позиції – це дуже великий ризик, що двоє загинуть одночасно і рід зупинився. Але з іншої сторони – ми були разом, ми одне одного підтримували, це морально і психологічно було легше , а з іншої й важче. Бо в деяких моментах ти більше переживаєш не за себе, а за брата», — зазначає Петро Пасечко.
За час служби воювали на різних напрямках, кажуть брати. Труднощі були всюди, найважче сприймали втрати побратимів.
«Від Миколаївської області і так по колу ми пройшли і закінчили в Росії, на Курській операції. Складні моменти всюди були», — каже ветеран Степан Пасечко.
«Тоді дуже била артилерія, добами просто рівняли все з землею, а зараз дрони, зараз дуже важко сховатися, важко переміщатися, робити заміну. Багато дронів, особливо на оптоволокні», — каже Петро Пасечко.
«Важкі моменти, коли втрати. Часом страшно навіть якесь повідомлення читати. Але все одно ти відкриваєш, дивишся, ти в тому живеш. Важко, коли вдома чекають, коли постійно питають: «Коли? Скільки ще? Коли ти повернешся?». А ти за цілий рік вдома буваєш тиждень-два максимум. Коли немає життя, коли ти просто виживаєш», — розповідає Степан Пасечко.
Петро Пасечко з песеням Барсіком. Архів родини Пасечко
Останній напрямок, на якому воювали, Курський. Там у серпні 2024 року й отримали поранення — їхній автомобіль підірвався на міні. Степан пригадує той момент.
«То сталося 18 серпня. Дуже багато роботи, втома, неймовірна втома. Ти цілу ніч працюєш, цілий день ти готуєшся до нічної роботи. Ти не спиш. І так того дня, ми вночі відпрацювали, вдень декілька годин подрімали, ще, пам’ятаю, зайшли в російську річку, помилися і поїхали шукати нову позицію, бо з цієї, що ми працювали, ми вже не діставали. Дуже складно було. Не доїхали. Деякий уривок пам’ятаю після підриву, було незрозуміло, чи ми на чомусь підірвалися, чи то снаряд у нас залетів, бо їхали, все було спокійно, але потім виявилося, що ми підірвалися. Скоріш за все, це була протитанкова міна. За нами хвилин 10-15 їхали наші побратими, наш попередній командир із позивним Суслік, дуже сильний командир. І вони побачили полум’я, все, що лишилося з нашого авто і почали надавати нам допомогу. Витягнули Петра, мене і ще одного побратима. У нього були травми, несумісні із життям, він загинув. Далі – це реанімація», — згадує Степан Пасечко.
Петро моменту підриву не пам’ятає, отямився вже у лікарні.
«В мене була відкрита черепно-мозкова травма, я зразу відключився, навіть на відео, яке скинули побратими, видно, що брат сидить біля мене, а я просто лежав без свідомості. Через цю травму мені дуже багато чого вилетіло з пам’яті, навіть те, що було декілька днів до поранення. До свідомості я прийшов через місяць у лікарні. Прокидаюся, лежу на ліжку, не знаю, де я є, хотів встати і піти. Я не знав, що в мене ноги немає, встав і впав, вдарився головою. Зразу мене відправили на КТ. І так від того моменту я прийшов до тями, мені пояснили, що зі мною, де я. Через травму голови в мене парезце часткова втрата м’язової сили та обмеження рухів у кінцівці, що виникає через пошкодження нервової системи. на праву руку, погано працює дрібна моторика. І так само в мене втрата лівої ноги вище коліна і поламана права нога нижче коліна, це гомілка, п’ята, ще планується операція, втрата великого пальця на правій нозі. І в загальному ще дуже багато інших травм, це вже ускладнення після лікування», — каже Степан Пасечко.
Брати на лікуванні після поранення. Архів родини Пасечко
Під час вибуху Степан отримав важкі опіки тіла, але, каже, найбільше в момент підриву переживав за брата, чи врятують його побратими.
«В мене на той момент були складні опіки тіла і легеня не працювала. Тримали мене у штучній комі. І втрата зору на одне око, уламок залетів. Реабілітація постійно, вона ще триватиме довго. Багато чому треба навчитися, звикнути, адаптуватися», — розповідає Степан Пасечко.
Петро пройшов протезування в центрі Tytanoviспортивно-реабілітаційний центр у Києві, створений для ветеранів та військових зі складними пораненнями і високими ампутаціями кінцівок., там, розповідає, й проходив основну реабілітацію.
«Отримав найкраще коліно, яке можна отримати зараз за державною програмою, за це я дуже вдячний. І там проходив реабілітацію на праву руку, дрібну моторику. Мені і піаніно приносили, так як я до поранення займався музикою — грав на акордеоні, на фортепіано. І на сцені виступав з Pianoboyукраїнський музичний гурт та сольний проєкт Дмитра Шурова, створений у 2009 році., одну пісеньку заграв разом з ним. А зараз реабілітація проходить тут, вдома, от ми будуємося, Степан робить ремонти. Реабілітація в побуті, вона ніколи не зупиняється», — зазначає ветеран Петро Пасечко.
Як під час війни, так і після поранення завжди поруч були дружини братів — Тетяна та Оксана.
«Щодо рідних і дружини – це дуже велика підтримка, бо ти потрібен комусь, тебе чекають. А якщо тебе чекають – ти хочеш жити», — каже Степан Пасечко.
Брати Пасечки разом з дружинами. Архів родини Пасечко
«Моя теперішня дружина, а тоді була наречена, вона моя підтримка у всьому — і в лікарні, і в реабілітації, і в побуті. Я дуже вдячний їй за підтримку, за все, що вона робила і робить для мене», — розповідає Петро Пасечко.
«Перше, що сказали: «Ми поряд, і ми пройдемо все це разом»
Дружина Петра Оксана Пасечко розповідає, разом із чоловіком більше 10 років, за цей час подолали багато випробувань.
Петро з дружиною Оксаною. Суспільне Тернопіль
«Стосунки в нас завжди були на відстані, так як Петро багато часу проводив за кордоном. Давно планували одруження, весілля, але війна відтягнула весь цей час, чотири роки. І одружилися ми тільки цього року в лютому», — каже Оксана Пасечко, дружина Петра.
Весільне фото Петра і Оксани. Архів родини Пасечко
Тетяна Пасечко — дружина Степана. Каже, разом із 2018 року. Одружилися за декілька днів до повномасштабного вторгнення – 17 лютого 2022 року.
«Він теж їздив за кордон, постійно та відстань, постійно ті тисячі кілометрів. Почалася війна і він пішов на війну. І почався «медовий місяць»», — розповідає Тетяна Пасечко.
Весільне фото Степана і Тетяни. Архів родини Пасечко
Чекати чоловіка з війни важко, каже Оксана.
«І найбільше нас тригерило, коли наші знайомі питали: «Як ви їх відпустили?». А знаєте, це важко відповісти на це питання, так як хлопці нас давно готували до цього, що вони підуть на війну, ми були готові морально, ми знали про це, і ми не змогли їх не відпустити. Ми з Танею були два роки в Америці і хлопці до нас навіть у відпустку приїжджали. 10 днів, ми дуже гарно провели час. І тоді ми навіть не могли уявити, як наше життя зміниться за два місяці. Хлопці повернулися додому на війну, а ми з Танею в рутину. Дім, робота. І знаєте, той день, коли ми отримали сповіщення про те, що хлопці важко поранені і в лікарні, про це ми напевно ніколи не забудемо. В той момент ми ще не могли усвідомити, наскільки це важке поранення», — згадує Оксана Пасечко, дружина Петра.
Під час відпустки в США. Архів родини Пасечко
Брати Пасечки в США. Архів родини Пасечко
Як тільки дізналися про поранення Степана та Петра, прилетіли зі США в Україну.
«Разом з мамою хлопців ми прилетіли в Україну, прийшли в реанімацію, це було у День Незалежності, 24 серпня, ми прилетіли додому. У військовому госпіталі, купили жовто-сині кульки гелеві і прийшли під госпіталь і питаємо побратима, чи можемо зайти, а він подивився на нас і певно не міг нічого відповісти, каже: «Залиште їх у машині», а потім запитаєте медперсонал. На той момент я ще не розуміла, що таке реанімація. Я заходжу і кажу, що я до Пасечка, медсестра сказала проходити, і я розумію, що я Петра не бачу. Прямо біля мене ліжко і пише Пасечко ЗСУ. В той момент я не могла повірити, що це мій Петро, що він може бути в такому стані», — розповідає Оксана Пасечко, дружина Петра.
«Степанова мама пішла перша в реанімацію, а я друга пішла. Вона виходить з реанімаційного і каже: «Таня, тримайся». А я кажу: «Та що ви переживаєте, я що не впізнаю зараз Степана?». Заходжу, а я не можу його впізнати. Він був весь чорний, весь обпечений. Але найперше, що я взяла Степана, що Окснака Петра за руки та й сказали, що ми поряд, і ми пройдемо все це разом. І так ми досі разом, і будемо разом», — зазначає Тетяна Пасечко, дружина Степана.
Нині в обох сім’ях чекають на поповнення. Тетяна на девʼятому місяці вагітності, уже скоро, каже, народжувати. У них із Степаном буде хлопчик. Тетяна на восьмому місяці, із Петром чекають на народження дівчинки.
Степан і Тетяна. Суспільне Тернопіль
«Це був важкий шлях, ми провели півтора роки в лікарні, лікування, дуже багато операцій, реабілітація, дуже важкий шлях, чергове випробування, яке ми пройшли разом. Зараз ми чекаємо на поповнення і тим радіємо. Ми дуже щасливі, бо ми давно цього хотіли. І Бог нам подарував цього року. Петро завжди жартує на цю тему, що Степан швидше вийшов з лікарні, а я пізніше. Та й так сталося. Спеціально ніхто не планував», — каже Оксана Пасечко, дружина Петра.
«Так нас з’єднало і так нам Бог дав. Знаєте за кожним випробуванням — лікарня, пораненння, всеодно має бути те щастя, та радість. А щоб було то щастя, Бог дає ту дитину. Для кожного з нас ця дитина особлива», — розповідає Тетяна Пасечко, дружина Степана.
Брати Пасечки разом з дружинами. Суспільне Тернопіль
Степан із дружиною побудували дім на родинному подвір’ї, каже, житимуть із братом на одній вулиці.
Це наша хата, яку ми почали будувати у 2018 році, в нас зараз тут суцільний будівельний майданчик. Але маємо надію, що скоро ми це закінчимо і вже будемо мати якісь умови для життя, бо зараз досить по-спартанськи живемо. Це наше батьківське подвір’я. Брат через чотири хати, будемо сусідами», — каже Степан Пасечко.
Біля оселі — яблуневий сад, у якому більше сотні дерев. Його посадили ще до війни, нині чекають на урожай.
«Сад ми посадили дистанційно, то наші друзі його садили за нашим дорученням. Потім почалася війна і не було кому його доглядати, він так трохи занепадав. Тепер ми повернулися, щось трохи починаємо його відновлювати, але все ж таки часу не вистачає, бо дуже багато потрібно роботи. Що найбільше ми любимо робити в саду — це косити траву і збирати урожай. А все решту — обрізка, кроплення, це просто жах, нема коли це робити, дуже багато часу займає, бо багато дерев. Але ми стараємося, маємо надію, що в нас все вийде і все буде гарно, на осінь будуть яблука, будемо збирати урожай. Що робити з урожаєм? Ми щось трішки продавали, потім роздавали, цей рік або на наступний, десь там в інтернеті підглянули, будемо робити крафтові напої з нього», — розповідає Степан Пасечко.
Сад братів Пасечко. Суспільне Тернопіль
З війни брати привезли собаку. Кажуть, цуценя народилося в селі Привілля на Донеччині. Разом із десантниками Барсік був на позиціях, тепер, жартують чоловіки, теж ветеран.
«Там були маленькі цуценята, їх було десь аж семеро, я так підходжу і кажу: «Так, хто до мене перший підійде, той і буде мій». Барсік до мене підійшов найперший, був такий найшустріший, кажу все — будеш Барсік. А Барсік, бо в нас всі вдома собаки, які були, називалися Барсіками, то я дуже довго не думав з тим. І вони всі руді були. Так що це теж Барсік, династія Барсіків. Він з нами був всюди — і на позиціях, і на відпочинку, і на навчанні, коли ми їхали в Київ вчитися на дрони, то він з нами теж їхав, був чемний такий. Коли приїжджали на позицію, то він забігав у бліндаж, і так у бліндажі сидів цілий час, допоки ми не їхали назад з позицій», — каже Петро Пасечко.
Барсік. Суспільне Тернопіль
Під час виконання бойових завдань на Харківщині, в одному з будинків знайшли акордеон, розповідає Петро. Барсік любив підспівувати, коли військовий грав на музичному інструменті.
«Я дивлюся і думаю, чому б не згадати молодість і не заграти на акордеоні? Коли я тільки брав акордеон в руки, то він гавкав і підспівував. Навіть в ноти попадав. От коли я грав на гітарі з побратимами, то він не реагував, а на акордеоні — завжди реагував», — розповідає Петро Пасечко.
Аби з Барсіком було зручно на війні, замовили йому спеціальний одяг.
Брати Пасечки і Барсік. Суспільне Тернопіль
«Таку форму замовив, бо це дуже зручно. Тут, по-перше, можна на карабінчик, повідок і всюди з собою брати, а коли на позиціях, тут є ручка, лиш за ручку раз і поніс з собою, він правда був легший, менший. Але так солідніше, він ж теж воєнний пес», — каже Петро Пасечко.
Барсіку побратими дарували шеврони. Один із них – «Вовчара».
«Коли йому зробив паспорт щеплень, фотографію і там треба було породу записати. Написав порода «привільєр». Він з села Привілля і записав «привільєр». Всі думали, що то за така порода. З нашого села друг також взяв собаку з того самого потомства, вона також похожа на Барсіка, дівчинка, тільки довша трохи», — розповідає ветеран Петро Пасечко.
Степан старший за Петра на два роки. Розповідає, підтримували одне одного з самого дитинства, адже рано втратили батька, він помер від раку крові.
Дитячі фото братів. Суспільне Тернопіль
«Дуже швидко помер батько, мені було 4 роки, а Петрові навіть два ще не було. Мама в дуже молодому віці стала вдовою. І ми мусіли підтримувати одне одного. Ми як ті вовченята були, мусіли дертися в тім життю самі, бо нам не було кому помогти. Все, що ми мали і маємо, ми виборювали самі, ми гребли як могли», — каже ветеран Степан Пасечко.
Розглядають фото. Суспільне Тернопіль
«Ми різні, хоча нас дуже плутають, кажуть, що ми так, як близнюки, але це ті, хто нас не знають. В загальному ми дуже різні. Навіть тим, що я любив ходити в дитинстві на гурток на танці, на співи, мене цікавили більше такі творчі професії, творчі заняття. А брат більше таке щось змайструвати, зробити, ґаздівське. Є багато фотографій як я виступав в школі, як я танцював. Я любив танцювати різні танці: польки, вальси, народні танці, це в мене було в крові. На жаль, так сталося, що я вже польку не затанцюю, але перший танець на весіллі затанцював як має бути. Ми тренувалися, ще як були в лікарні, на той час, але вже тренувалися танцювати, пробували, чи я зможу хоча б два кроки дати, але нічого, все вийшло. Хто не знав, що я на протезі, то навіть би нічого й не замітив, думав би, що кульгаю», — розповідає Петро Пасечко.
Петро на танцях. Суспільне Тернопіль
«Незалежність – це відповідальність, перш за все»
«Незалежність — це бути господарем на своїй землі, говорити своєю мовою, ходити до своєї церкви, ґаздувати так, як ти вважаєш собі за потрібне і тобі ніхто нічого не вказував і не говорив, як тобі жити. Наші діди-прадіди виборювали її дуже довго, січові стрільці, партизани, воїни УПА, вони мріяли про то, щоб Україна незалежною і щоб ми цю незалежність вибороли. Зараз в нас є Україна, ми маємо незалежність і ворог, та ж Росія, яка весь час тримала нас в ярмі, знову хоче загнати нас в те саме ярмо. І зараз випала доля на наше покоління втримати державу і щоб Україна і надалі була незалежною, вільною, сильною», — каже Петро Пасечко.
Брати Пасечко. Суспільне Тернопіль
«Незалежність — це відповідальність, перш за все. І все. Ми маємо ставитися відповідально до того, що ми маємо і передати наступним поколінням», — розповідає Степан Пасечко.
