Анатолій Левченко на тлі руйнувань у Маріуполі. Колаж: Суспільне Кропивницький з фотографій Анатолія Левченка
Театральний режисер з Маріуполя Анатолій Левченко переїхав у Кропивницький після 17 місяців життя в окупації, майже десять з яких провів у російському полоні. Суспільному чоловік розповів про обстріли міських будівель, бойові дії на вулицях, як змінилось рідне місто за час окупації та адаптацію після повернення на підконтрольну Україні територію.
"Нині там немає ані свободи, ані миру"
У період з 1994 до 2020 року Анатолій Левченко працював режисером у маріупольському драмтеатрі. Півтора року був головним режисером – останнім, який там був.
"Директор театру нині працює на окупантів – ось відповідь на питання, чому зі мною не подовжили контракт".
До 24 лютого 2022 року очолював свій театр, який заснував 2019 року. Власне приміщення – на проспекті Миру, 100, поруч з площею Свободи – з’явилось восени 2021 року. 25 лютого 2022 року мав відбутись прем’єрний показ вистави "Чи бачиш ти світло в кінці тунелю?"
"Там ми встигли відкрити третій сезон. Та нині там – на вулиці Миру біля площі Свободи – немає ані свободи, ані миру".
Фактично театр існує й нині – є рахунок, печатка, документи. Але з моменту вторгнення не працює, сказав режисер.
"Театр – проукраїнський, працювати було небезпечно. Та й про роботу мова не йшла. Потрібно було забезпечити мінімальні потреби – побут, їжа, вода. Актори – по всьому світу. Тримаємо зв’язок. Дехто готовий їхати в Кропивницький, але мені поки немає що їм запропонувати. Є ті, хто лишається в Маріуполі, бо доглядають літніх родичів. Одна людина – в полоні".
У Кропивницькому, розповів, бував і раніше. Брав участь у театральному фестивалі "Вересневі самоцвіти" з виставою "Слава героям", привозив виставу "Енеїда" – ще у складі державного театру.
"Жах, який відбувався, бачив на власні очі"
Зі слів Анатолія Левченка, жив в центрі міста, неподалік від драмтеатру.
"Вони (російські військові – ред.) коли зайшли, саме з нашого кварталу почали зачищати центр Маріуполя. Це було в березні 2022 року. Бої навколо нас тривали два тижні, ми бачили, як танки стріляють по сусідніх будинках. "Град"Реактивна система залпового вогню. стояв біля сусіднього під’їзду".
Об’єктивної інформації про події в місті й країні, згадує, отримати не було звідки.
"Жодної інформації не було, бо відключилось все. На телефоні знайшов якусь московську радіостанцію. Розумів, наскільки там неправдива інформація, виходячи з власних спостережень. А там – завтра Київ візьмуть, війська йдуть на Львів, України немає й подібне. Я розумів, що це не так, але оптимізму це не додавало".
За словами режисера, не евакуювався в перші тижні російського вторгнення через інформаційний вакуум, в якому перебували більшість маріупольців.
"Сидячи у власній квартирі, не знали, що відбувається в сусідньому мікрорайоні міста, не кажучи вже про решту території України. Неможливо було перейти через вулицю, бо її постійно обстрілювали".
Під час референдуму голосував проти приєднання до РФ
Зі слів чоловіка, російські військові змушували містян взяти учать в референдумі щодо приєднання до РФ. Не зважали, згадує, й на відсутність російського паспорта.
"Я проголосував проти, розуміючи наслідки. Мене били. Але не жалкую, бо було б соромно за інше рішення. Я ні на що не вплинув у підсумку, але моя совість чиста".
З його слів, маріупольців змушують отримувати російське громадянство.
"Якщо не був там – уявити цього неможливо"
Від спогадів про пережите в окупації та полоні намагається позбутися, розповів Анатолій Левченко.
"Те, що мертвих ховали прямо біля під’їздів – правда. 2 квітня 2022 року я поховав на газоні тещу. Сусіди допомогли винести тіло, а ми її закопали. У березні-квітні шукали будь-що, що підтримає життя. 21-річний син – невербальний аутист. З такими у звичайному житті нелегко, а в умовах того жаху було взагалі нестерпно".
Зі слів чоловіка, із сусідами підтримували один одного, ділилися усім. Та коли бойові дії дісталися їхньої вулиці, думали лише про виживання. Ховатися було ніде.
"Я жив на дев’ятому поверсі з 92-річною тещею і сином-аутистом – не було сенсу бігти до підвалу – п’ятиметрового, куди треба було спускатись драбиною, бо така архітектура. Тому ми з дружиною вирішили лишатись у квартирі".
Харчувались запасами, що були вдома, виносили залишки з магазинів, зламуючи їх, розповів чоловік.
"Такі "стовідсоткові знижки" тривали буквально кілька днів, бо людей багато, а магазинів мало. Чув, що власники деяких магазинів відкривали їх і роздавали продукцію, але магазин поруч з моїм будинком був закритий, і коли ми туди зайшли, відчули страшенний сморід, бо продукти зіпсувались".
Про російський полон
У травні вирішили виїхати з міста в бік Запоріжжя. Це можливо було виключно через фільтрацію, де Анатолій Левченко змушений був показати український паспорт.
"Як з’ясувалось в тюрмі – на мене було декілька доносів. І от саме на фільтрації, де я змушений був показати паспорт, дізнались мою адресу і 20 травня (2022 року – ред.) за мною прийшли. Це були співробітники міністерства державної безпеки ДНР. Відвезли мене в Донецьк – на колишній завод ізоляційних матеріалів на околиці міста, де вони облаштували тюрму".
Режисера звинуватили в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, а в жовтні додали ще дві статті – підбурювання до тероризму та підбурювання до екстремізму.
"Базували вони свої обвинувачення на моїй театральній та громадській діяльності. Протягом кількох допитів я їм переповідав зміст своїх вистав, шукали відгуки про них в інтернеті – підбурювання там не знайшлося. Тоді вони почали будувати звинувачення на моїх дописах у соцмережах. Загрожувало мені до семи років ув’язнення".
Перебуваючи в полоні, Анатолій Левченко не міг зв’язатися з рідними. Намагався зберігати оптимізм, але це було вкрай важко.
9 березня 2023 року його випустили під підписку про невиїзд, тобто в полоні він перебував майже десять місяців. А вже з середини червня він міг виїхати з окупованої території.
"Повернувшись у Маріуполь, перше, що побачив – відновлювати зруйновані будівлі ніхто не збирається, їх рівняють із землею. Я просто не впізнав місто. Половини будівель немає. Все залізне пиляють, вивозять, здають на металолом".
У Маріуполі, зі слів чоловіка, лишились ті, які не підтримують РФ, але їм нема куди їхати – пенсіонери, які кажуть, що за часів СРСР таке вже було, а також молоді люди, які збираються будувати кар’єру в нових умовах.
"За моїми підрахунками, 30% працівників департаментів міськради досі працюють на своїх посадах. Крім того, багато жителів РФ переїхали в Маріуполь. На пошті один бурят сказав мені, що приїхав з власної волі, бо вдома у нього ще гірше. Так і сказав".
Як виїжджав з окупації
Потрібну для виїзду з окупації суму збирав близько чотирьох місяців, розповів Анатолій.
"Їхали єдиним можливим шляхом – через пункт переходу з Бєлгородської області в Сумську Колотилівка-Покровка. Там відбуваються обміни військовополоненими. Для цивільних він працює в один бік – з Росії в Україну. Останні два кілометри йшли пішки сірою зоною. Але задоволені – що в бік Батьківщини".
Про адаптацію у Кропивницькому
У Кропивницькому Анатолій Левченко з родиною з 23 липня.
"Розумію, що мені потрібна психологічна допомога. Але вважаю, що ніхто мені її надати не зможе. Розумію, що в мене немає дому. І які б хороші люди мене тут не оточували, це не дім. А ще тут немає війни. Після 17 місяців життя серед війни я не можу до цього звикнути. Тиша заважає спати".
В планах режисера – відродити маріупольський театр на землі корифеїв українського театру, у Кропивницькому.
