За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Батько Дарії. Суспільне Тернопіль
За словами Дарії, уникнути загальної мобілізації до радянського війська батьку не вдалося. В 1944 році його забирають на війну — до складу "Прибалтійського фронту". Однак воювати на боці росіян чоловік не зміг.
"У Прибалтиці дуже був повстанський рух, так як в нас. В останньому листі, який мама отримала від нього, він писав: "Завтра буде вирішальний бій". Я тепер думаю, що то був вирішальний бій, бо українці не могли воювати на боці росіян, а воювали проти них. І батько з армії втік. І добрався він до прибалтійських "лісових братів", це як у нас "бандерівці, і вони допомогли перебратися до України. І вступив в Українську повстанську армію. А КДБісти знали все".
"Конвоїри стукали в двері: "Перестаньте колядувати!"
1 січня 1949 року радянська влада вивезла з Великих Бірок на Сибір п’ять сімей, розповіла Дарія Пелеш. За її словами, перед тим, як посадити людей у товарні вагони, їх тримали в камерах у Копичинцях. Там, каже жінка, був пересильний пункт.
Дарія з молодшим братом і мамою. Суспільне Тернопіль
"Людей було так багато, як в пачці сірників. Тепер показують тюрми, що там двоярусні ліжка, а ми всі лежали на цементній підлозі — і діти, і старі. Люди були немиті, голодні, кинулися воші. Воші були і в головах, і в рубцях сорочок з домотканого полотна".
За словами Дарії Пелеш, у камерах репресовані й зустріли Різдво.
"6 січня почався Святвечір. Ну і за нашими українськими традиціями вся тюрма почала колядувати. На території були й інші будівлі із ув’язненими хлопцями та дівчатами, то колядували всі. Конвоїри стукали в двері: "Перестаньте колядувати!". А коляда — то дух української нації, росіяни того боялися. І за тую кару не винесли параші. І ті всі нечистоти підтікали під людей".
"Люди рятували одне одного, як годні були"
З Копичинців на Сибір людей везли товарними вагонами. Вони були залізними, аби люди не змогли втекти. Не всі пережили ту дорогу, розповіла жінка. Пригадує, як один чоловік помер і росіяни просто викинули його з вагона на сніг. У Хабаровську репресованих пересаджували в автобуси та вантажні автомобілі.
"300 кілометрів везли при сорокаградусному морозі на відкритих машинах. Ми мали з дому перину та подушку, то дали їх двом старшим людям з Івано-Франківська. Хто мав маленьких дітей, тих везли в автобусі ПАЗ, хто мав маленькі діти, а вони на відкритих машинах. То вони все дякували: "Якби не твоя перина, ми були б замерзли, були б не доїхали". Люди рятували одне одного, як годні були".
" Дерево заготовляли на побудову комунізму "
Дарію із сім’єю вивезли до Нанайського району. Спецпоселення, в якому жили, називали "Монома 65 кілометр". Корінними жителями були нанайці. За словами жінки, переселених українців вони не чіпали. Жили репресовані в бараках. Їх будували полонені японці.
Фотографії з заслання. Суспільне Тернопіль
"Барак — то така споруда, як колгоспна стайня, тільки поділена на клітки. Ліжко стояло, стіл. Але українці як приїхали, ми всі зробили українські хати — побілили, поліпили. Бо ті бараки були побудовані з брусів дерев’яних, а між ними мох, а в тому моху було повно блощиць, вони кусали страшно. Прийшла весна, люди поліпили, помастили. Бабуся передала фотографію, мама вишила серветки, рушник".
У Маномі Дарія ходила до школи, а її мама працювала на лісопильні, розповіла жінка.
"Різали дерева, вручну пиляли. Спочатку треба було відкинути сніг довкола дерева. Кедри високі — 40-45 метрів, дивитися, куди нахил, і ті жінки в ручну різали ті дерева. Потім вручну обрубували сучки, спалювали. Була норма, яку треба було виконати. Дерево заготовляли на побудову комунізму. Але я не знаю, чи той комунізм вони побудували сьогодні, чи не побудували".
За словами Дарії, аби не працювати на Різдво, жінки наперед заготовляли дрова та ховали їх. Навіть у засланні українці намагалися зберігати традиції.
"Пам’ятаю, як була маленька, в засланні до нас приходив український вертеп. Колядували українські коляди. Варили кутю, голубці, вареники з капустою. Все як в Україні".
Мама Дарії постійно розповідала їй про Україну.
"Цілий час ми малі мріяли про Україну, хотіли додому. Мама розказувала нам про Україну, про наші звичаї, про вишиванки. У нас навіть був чоловічий хор, який співав усі українські пісні".
Дарія Пелеш з онукою. Суспільне Тернопіль
Також у Сибіру з мамою завжди прикрашали ялинку. Нині Дарія робить це разом з правнучкою. Дівчинці 9 років, її назвали в честь бабусі — Дарина. Правнучці розповідає про те, як виборювали українську державність. Дарина розповіла:
Онука Дарії. Суспільне Тернопіль
"У неї справді було дуже важке дитинство. Вона розказувала і я подумала: "Справді важко було це пережити". ім’я прабабусі означає "дар", дар Божий. І от мене так назвали. Я дуже люблю свою прабабусю, вона у мене справжня зірка".
Сім’ю Дарії звільнили із заслання в 1960 році, але ще рік вона з мамою заробляли гроші на дорогу додому. Нині про часи заслання нагадують фотографії. На них — односельці та люди з різних регіонів України, яких росіяни примусово вивезли з рідних домівок до Сибіру. За словами Дарії, окрім фотографій не збереглося майже нічого, каже Дарія. Аби уникнути переслідувань, довелося спалили навіть вишитий рушник.
Фотоальбом Дарії Пелеш. Суспільне Тернопіль
"На тім рушникові була розрита могила, з одної сторони стояв лев, тризуб був на рушнику і напис "Боже Україну спаси". Ми його привезли. Ми як розпаковували валізи, як бабуся побачила той рушник, каже: "Стефка, та ти що, хочеш знов на Сибір?". Тоді ще боялися. І той рушник взяли і кинули в кухню.
У Дарії Пелеш – четверо дітей, четверо внуків і троє правнуків. Вони, каже жінка, продовжують боротьбу за незалежність.
Родина Дарії Пелеш. Суспільне Тернопіль
Коли розпочалася повномасштабна війна зять Дарії Володимир Лісовський пішов на фронт. Чоловік розповів, хоче зберегти історію тещі для нащадків.
Володимир Лісовський. Суспільне Тернопіль
"Час йде, ми не молодіємо, дещо втрачаємо, дещо забуваємо. І в сьогоднішній день хочу, щоб це перейшло у спадок нам. І можливо хтось впізнає пані Дарію, ті, хто разом відбували заслання. І пам'ять. Пам'ять повинна бути в нас, пам'ять – це історія. Хто не знає історії, не має майбутнього", — сказав Володимир Лісовський.
Дочка Дарії Олександра Лісовська розповіла, росла на історіях бабусі та мами.
Олександра Лісовська з матірю. Суспільне Тернопіль
"Я захоплююся своїми родичами, моєю бабцею, моєю мамою. Тому що вони дуже багато пережили, але вони не тримають зла на тих людей, які їх вислали. Хоча вони знають прізвища. Для нас це великий приклад відданості для України, жертовності. Вони вистояли, вони справжні патріоти, справжні українці. І я дуже люблю свою маму, пишаюся нею. І хочу, щоб вона ще трошки пожила в мирній Україні".
«Тішуся, що дочекала до глибокої старості, що дочекалася внуків-правнуків, і тільки хотіла б дочекатися до кінця тої війни. Щоб ті московити нас більше не мучили. Щоб мої правнуки жили в мирній Україні». Дарія Пелешжителька Великих Бірок
