Мати військового, який загинув під час теракту в Оленівці. Суспільне Дніпро
Олександр Гринько на фронті з 2015 року. Служив у полку «Азов». Його мати Світлана розказала, що спершу чоловік був зв’язківцем, потім сапером, мінометником, головним сержантом окремого загону спеціального призначення. Початок повномасштабного вторгнення зустрів у рідному Маріуполі, а у травні 2022 року потрапив у російський полон. У ніч з 28 на 29 липня чоловік загинув в Оленівці під час теракту. Четвертий рік поспіль його мати Світлана їздить до Києва, до місця, де похований її син.
Історію Олександра жінка розповіла Суспільному. Далі — пряма мова.
Як Олександр потрапив у військо
Саша народився і жив в Маріуполі. 24 січня 2014 року у місті стався теракт і після цього син серйозно замислився, що треба щось робити. Він вирішив йти в полк «Азов». Дуже пишався цим полком. Я, звісно, почала вмовляти та казати, що це небезпечно. Він каже: «мамо, ти що, хочеш жити в ДНР? Ти що, хочеш, щоб нас розбили? Я йду нас захищати».
Олександр Гринько — військовий під час роботи сапером. Фото з особистого архіву Світлани
Про службу та поранення
Він був зв’язківцем. Навчився на сапера. Служив в інженерно-саперному війську. Потім пішов вчитися на мінометника. Багато він не розповідав про свою службу. Казав, що все добре. Дійшло до нас повідомлення, що 14 лютого він захворів і його гелікоптером відправили у Дніпро. Він боявся, щоб не дізналися, що у нього контузія. Я думала, що він вже не підпише контракт, вже не піде служити. Але він казав: «мамо, я не можу, я не можу вийти, там мене чекають, я буду служити».
Початок війни
Про війну син попереджав ще 23 лютого 2022 року. Казав, щоб документи, речі збирали і бензин був напоготові. Я казала, що ми нікуди не поїдемо, а він запевняв – треба. Говорив, що вони будуть намагатися втримати місто. Це була остання наша зустріч, коли ми виїжджали. Він приїхав переконатися, що ми виїхали. І коли я сіла в машину, він підійшов і торкнувся до мене своєю бородою, і в мене оце відчуття його і досі.
Ми не думали, що додому більше не повернемось. Все, що ми зібрали це дві сумки. Жили неподалік від вокзалу й там було страшне. Кораблі били по місту, і з неба літаки. Наш та сина будинки повністю розбиті. У тому селі, куди ми виїхали зв’язку не було взагалі. Це було нестерпно. Коли у сусідньому дворі сусід включав радіо ми почули ДНР-івські гасла «Маріуполь, здавайся», хотілося бігти, летіти, щось робити. І от одного разу подруга моєї доньки на краю села вийшла і на дерево вилізла і дозвонилася. І ми знали, що він живий. Тоді від радості була істерика. Потім і там стало небезпечно. Ми вирушили в Дніпро. 25 постів проїхали.
14 травня, син написав чоловіку в телеграм, що у них все погано. Казав: «Я звідси не вийду, і в полон ми здаватися не будемо». Ми не знали, що робити, чим допомогти. Ще писав та просив у Маріуполь не повертатися, казав, що така його доля і звідти він не вийде. І на другий день, 15 травня, я йому писала, а повідомлень він вже не побачив. За кілька днів, ми дізналися, що їм віддали наказ скласти зброю, припинити оборону і вийти в полон.
Про полон та теракт
Він пройшов Мар’їнку, Красногорівку, Світлодарську дугу, багато гарячих точок. Вийшли вони в так званий почесний полон. Звідти іноді писав, що все нормально. Хтось якось проніс телефон. 25 липня невістка прислала мені повідомлення, що Саша написав й у нього все нормально. А 28 липня їх зібрали в один барак і підірвали. З Telegram дізналися, що був вибух. 30 липня мені написав Валера, друг сина, розказав, що Саша був там. Я пішла розказати про це чоловікові, а він сказав, що йому дзвонили та повідомили: син у переліку загиблих.
Хлопці, які були на першому ярусі, загинули. А тих, хто був на другому, поранило, покалічило. Вони вижили. Ми сподівалися. Я молилася день і ніч, просила Бога про диво, але воно не сталося. 11 жовтня 2022 року тіла загиблих повернули в Україну. У липні 2023 року був збіг ДНК, а 13 липня ми попрощалися із сином у Києві. У крематорії на Байковому кладовищі.
Меморіал на честь загиблого військового Олександра Гринька. Фото з особистого архіву Світлани
«Мені не віриться, що його немає»
Я його не бачила. Його дружина сказала, що не треба дивитися, там його немає. Ви там його не впізнаєте. Я інколи жалкую, що не подивилася. Мені не віриться, що його немає. Уже взяла квиток на 28-ме і щоразу їду до нього: 28-го, 1-го, у пам’ятний день і на Новий рік.
Я все одно його чекаю, бачу схожі риси у перехожих. При кожному обміні читаю прізвища, вдивляюся в хлопців. Дуже радію, що вони повертаються, і дуже сумую, що мій син не повернеться. Мозок не може сприйняти те, що його немає. Як тільки з’являються списки тих хлопців, які повернулися, і там є «Грін…», у мене просто серце заходиться. А виявляється, що це Грінчук чи Грінкевич. Що можна відчувати до тих людей, які забрали у тебе все, і найголовніше — дитину? Вони позносили будинки в Маріуполі разом із людськими кістками, а тепер на тому місці працює бетонний завод. Вони роблять шлак, будують дороги, зводять красиві будинки. Їх можна порівняти з маніяком, який убив жертву, а потім нафарбував їй губи.
