За інформацією: Суспільне Івано-Франківськ.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Військовий Микола Кавацюк — єдиний із трьох воїнів, який вижив після підриву міни. Наразі чоловік проходить реабілітацію на Франківщині. 24-річний боєць — родом з Мишина Коломийського району. За півтора року служби воював під Полтавою, на Сумщині, Харківщині, Донеччині. В одному з боїв він уп'ятьох з побратимами стримали 36 російських військових. Тоді ж вдалося взяти декількох росіян у полон. За це воїн отримав "Сталевий хрест" від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
Про мотивацію воювати, російську пропаганду, а також віру на війні Микола Кавацюк на позивний Стрілок розповів Суспільному.
"З братом одразу пішли у військкомат"
Напередодні повномасштабного вторгнення РФ в Україну Микола разом з рідним братом Михайлом та другом вирішили: у разі війни — воюватимуть. Тож 25 лютого 2022 року пішли записуватися в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. Проте Миколу не взяли, адже він не служив в українській армії. Вже 27 лютого хлопець планував їхати у Францію, щоб вступити в легіон. Проте пішов на війну.
Перший праворуч — Михайло Кавацюк, посередині — хрещений батько, ліворуч — Микола Кавацюк. Фото: Микола Кавацюк
"Брата забрали одразу, йому сказали о 14:00 бути зі своїми речами. А я почав шукати, їздити, куди записатися… Спочатку поїхав у "десятку". Там сказали, що беруть людей з досвідом АТО, а я не служив. Обдзвонив кожну область до Києва. Всі казали: приїжджайте, по факту скажемо. Я не насмілився їхати в невідомість", — розповідає Микола.
"Думав, що десь два тижні буду жити"
За декілька днів парубку зателефонував однокласник й сказав, що його беруть у місцеву ТРО. І вже через день Микола Квацюк вирушив на фронт.
"Вночі нам сказали: хто відчуває себе готовим воювати — збирайтеся, завтра будемо виїздити. Назбирали 50 добровольців, яких в перші дні вже відправляли, і я — серед них", — каже Стрілок.
Фото: Микола Кавацюк
9 березня 2022 року Микола Кавацюк з побратимами вирушив у Полтаву. А 13 березня заступили на перші "бойові" чергування.
"Їхали ми з думкою, що довго не протягнемо. Я особисто вважав, що десь два тижні буду жити. Чому так думав? Бо нападали росіяни — вони брали людей підготовлених, військових. А ми — добровольці. Тому я думав, що довго не протягнемо. Але якось, дякувати Богу, вижив, і так по сьогодні", — каже Стрілок.
Фото: Микола Кавацюк
Роспропаганда або як прикарпатець став "тричі судимим кримським татарином"
На початку повномасштабного вторгнення особливо відчувалася підтримка людей, пригадує Микола. Коли хлопець їхав на фронт, то записав своє перше відео у TikTok, а вже за дві години про нього говорили на російському пропагандистському каналі.
"За дві години те відео набрало понад 2 млн переглядів. Всі коментували, бажали Божої помочі нам. Мені зателефонував однокласник і каже: "Дивися, що про тебе в Росії пишуть". Він скинув відео, як Скабєєва говорила про мене у передачі "60 хвилин", що я — кримський татарин Тагір Чубаров з якогось клану, тричі судимий їду на війну. І всюди про мене писали, правда, опис був іншим. Навіть знайома в Італії бачила, що там по російських каналах мене показували", — пригадує боєць.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Бойовий шлях — великий
Під час служби Микола разом з першими 50 добровольцями 77 батальйону 102 бригади були відряджені до декількох бригад.
"Ми на той час постійно були прикомандировані до інших частин — 113 окремої бригади територіальної оборони, до львівських хлопців, потім — до 95 окремої десантно-штурмової бригади. Також — до 1 бригади оперативного призначення, тобто з усіма ми були бойовими частинами", — розповідає Микола Кавацюк.
Фото: Микола Кавацюк
Микола є командиром розвідувального відділення, хоч наймолодший у підрозділі.
"Так якось вийшло на початках. Навіть якщо десь змінювали, всюди був командиром. Хлопці не жалілися, отже все добре. Всі розуміли й підтримували, допомагали. У мене є бійці по 30-40 років, навіть 50. Є воїн, який служив в Афгані. На війні ми спілкуємося на ти й на позивний", — каже Микола Квацюк.
Фото: Микола Кавацюк
Під час повномасштабного вторгнення воїн декілька разів зумів зустрітися з братом. Одного разу долали по 300 км, щоб побачитися на кілька годин на фронті. Обоє воюють в різних батальйонах.
Уп'ятьох стримали 36 російських "барсів"
Одного дня під час служби військові стояли на двох спостережних пунктах. На одному були дві людини, на іншому — три.
"Власне, мій однокласник почув голоси. Ми вийшли, там — ліс, трава дуже висока. Ми встали, завмерли й слухали. Я виліз на машину, щоб оглянутися, і побачив колону людей, яких переводив цивільний. Тоді сказав своїм, що буде бій. Також на машину виліз ще один побратим і каже: "Це ж наші". Й махнув їм. Вони обернулися і пішли на нас", — пригадує Микола Кавацюк.
Фото: Микола Кавацюк
Проте за 100-150 м боєць побачив білі пов'язки й зрозумів, що до них прямують російські військові. Побратими точно не знали, скільки їх. Спочатку думали, що восьмеро.
"Ми були вп'ятьох і розуміли, що можемо не встояти. Але відстрілювалися, поки не закінчилися патрони. Тоді почали відхід. Там вже чекала група ще з шести людей. І так почали штурмувати", — розповідає Стрілок.
Бій вдалося виграти та взяти у полон декількох росіян. Тоді Микола дізнався, що на них йшли 36 російських спецпризначенців із загону "Барс".
"Взяли в полон багатьох росіян. Це були "барси" — цвіт російської армії. Коли ми забрали їхні військові квитки, побачили, що вони всі воювали з 2014. А ми — прості хлопці зі села, у нас досвід був після 24 лютого 2022 року — там трошки постріляли", — каже Микола Кавацюк.
Фото: Микола Кавацюк
За виграний бій Микола Кавацюк з побратимами отримали почесний нагрудний знак "Сталевий хрест" від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
"Питав росіян: за що вони воюють?"
Микола пригадує: йому вдалося поспілкуватися з російськими військовими. На запитання: чому воюють, вони відповідали, що приїхали на навчання або за гроші.
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"В одного була оця легенда їхня: "Нас відправили на навчання, нас обманом сюди завезли". Але було видно по ньому, що бреше, — каже Микола Кавацюк. — Інший мо*каль розказував, що у нього — жінка, діти. Він прийшов за гроші воювати. Я ще спитав: скільки вони заробляють у місяць, щоб порівняти. Він засміявся. Каже: "Я не в місяць, а в день заробляю". Їм, до речі, більше платять".
Зі слів Стрілка, полонений був родом з Чеченської республіки Ічкерія. Чоловік просив, щоб його вбили. Він боявся, що його піддадуть тортурам.
Фото: Микола Кавацюк
"Я підійшов до нього і кажу: "Життя не закінчується на цьому. Так, війна, але ти потрапив у полон, отже так судилося тобі", — пригадує воїн.
"Коли важко на війні — молюся"
"Коли дуже складно — молюся. Чесно, молюся. І кожен раз, кожен день. Це дає впевненість у собі. Якщо виговорю "Отче наш", то вже день не дурно минув, — розповідає Микола. — Щось погиркалися між собою, то я відійду, подумаю, як то залагодити, бо ми не можемо воювати між собою. І вже миримося. Собі думаю: може те, що вижив, — Бог вберіг".
Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Останні слова побратимів та поранення
У день поранення Микола втратив двох побратимів — Лєшого та Бармена. Чув останні їхні слова. А сам, каже, дивом залишився живим. Уламки прошили тіло Миколи, пробили дві легені, ногу та плечі.
"Це — мінно-вибухове поранення. Нас було четверо. Ми вийшли на завдання. В групі були одні сержанти й всі — командири відділення. О 4:00 ми вийшли, а вже о 4:15 отримав поранення. Я по рації сказав, що є поранені, але ніхто не відповів. Хотів накласти турнікет, але були перебиті плечі, тож не зміг. Тому з останніх сил доліз до окопу. Вже не пам'ятаю, як туди добрався", — розповідає Стрілок.
Медики 102 бригади надають першу медичну допомогу Миколі Кавацюку. Фото: Микола Кавацюк
Військові підірвалися на міні ОЗМ, що заборонена Женевською конвенцією. Опісля Микола переніс декілька операцій та наразі проходить реабілітацію.
Вдома онуків з війни чекає бабуся Марія
Про поранення найважче було розповісти бабусі Марії, яка чекає на повернення внуків — Миколи та Михайла — з фронту. Жінка щоденно молиться за них та чекає повідомлення. Бабуся змалечку виховувала парубків, поки рідна матір працювала за кордоном.
Микола Кавацюк з бабусею Марією. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
"Коли онуки пішли воювати, мене переповнювали такі два почуття. Я розумію, що то таке війна. І страшно мені було. А з іншого боку, я втішилася, що вони розуміють свій громадянський обов'язок. Оце зігріває, що внуки такі свідомі. Як Михайлик казав: "Бабко, не плачте, ми скоро повернемося". А вже півтора року воює", — каже бабуся Марія.
Жінка народилася у 1941 році. Дитиною вона пригадує, як матір брала її та сестру, щоб сховатися під час військових дій. Проте бабуся не думала, що застане ще одну війну.
"Коли почула, що Микола поранений, лише спитала, чи цілий. За всіх переживаю: за Миколку, за Михайлика, за зятя — за чоловіка моєї внучки. З нашої родини є багато на фронті. Боляче тепер, бо дехто з людей каже: а їх ніхто не посилав, чи їх хтось кликав? А інші: ой, та вони такі гроші беруть. А я відповідаю, що дорога туди відкрита всім. Усі можуть такі гроші заробити", — каже бабуся.
Бабуся Марія. Фото: Суспільне Івано-Франківськ
Жінка пригадує, що за Радянського Союзу не могла вступити в інститут, бо батько не хотів записуватися у колгосп. Її тато вже тоді казав, що Союз розпадеться, бо він збудований "на брехні".
"Я надіюся, що Бог мені подарує ще стільки життя, що бачитиму закінчення війни, своїх хлопців, як вони повернуться. Внучки чоловік воює, у нього — троє дітей. У березні третій народився. І він каже, що мусить бути там, бо не лишить своїх побратимів. Такі ми є. Ніхто з нас не був КПРС, зате і були "вороги народу", — говорить Марія.
"Тягне назад, бо там друзі"
"За свій вибір, чесно, не жалію, — каже Микола Кавацюк. — Я йшов добровольцем. Дайте мені другий шанс піти — і я піду. Тягне назад, бо там — друзі, знайомі. Бо якщо не ми, то хто? Якщо всі звільнятимуться, шукатимуть легшу роботу, все ж треба комусь і це робити. Кожен має починати із себе. Варто вже закінчувати цю війну".
