Фото: з архіву Рити й Олега 24 лютого
Не спали всю ніч. Було зрозуміло: щось станеться. Ми слухали звернення отого х@ла, читали новини. Виснажені, заснули під ранок.
Прокинулися від дзвінка подруги. Вона в істериці кричала в слухавку, що почалася війна. Але ми були настільки втомлені, настільки сильно хотіли спати, що відповіли: «Ну, війна – то війна, якось прорвемося».
Пізніше я почала збиратися на роботу, почитала новини і зрозуміла, що вже не до цього. Сіли з чоловіком радитися, що робити. Розуміли, що з такою кількістю тварин нам буде надзвичайно важко. Про евакуацію не думали, бо своєї машини не мали. Вирішили насамперед зробити запас медикаментів і продуктів – для себе і тварин.
Банківських карток уже не приймали, а готівки в нас було небагато. Останні гроші спустили на котячий корм. Словом, цілий день стояли в чергах і слідкували за новинами.
Підсвідомо вишукували такі новини, які заспокоїли б нас. Хотілося вірити, що все не так погано, що росіяни не полізуть далеко. Зі Східного долинали обстріли, але це було звично. Постріляють і припинять, як минулого разу. Ми мали оптимізм, що все якось минеться.
Без оптимізму
Десь тиждень ми трималися. Сиділи у квартирі без світла й опалення, але нам здавалося, що все не так погано.
Переламний момент настав, коли вимкнули газ. Довелося виходити на вулицю, шукати дрова і готувати їжу. Обстріли ставали дедалі щільнішими, будинки палали все ближче до нас. Тоді ми зрозуміли, що ситуація дуже загрозлива.
У підвал ми жодного разу не спускалися. Із собакою на повідці це ще так-сяк. А як сидіти в підвалі з шістьма котами? Тож увесь час лишалися у своїй квартирі й дивилися, як прилітає в сусідні будинки, як вони горять удруге, втретє, вчетверте. Авіація безперервно «утюжила» район. Може, наступна бомба прилетить у наше вікно?
Розуміли, що з тваринами маємо мінімальні шанси на порятунок, але можливість покинути їх ми не розглядали. Сподівалися на те, що зможемо знайти безпечне місце. У нас були дві квартири в різних районах міста, гараж і будинок свекрухи. Але швидко зрозуміли: смертельно небезпечно просто виходити з під’їзду, а не те що спробувати потрапити в інший район. Для себе ми завели правило: на вулиці йти один від одного на відстані метрів 20, щоб не загинути разом. Хтось мав повернутися до тварин.
Фото: EPA/UPG
Остання крапля
У середині березня навколо нас усі почали евакуюватися. Нам теж пропонували поїхати, але завжди виходило так, що міг їхати тільки хтось один. Ми вирішили залишитися разом. 15 березня виїхали наші найкращі друзі, що мешкали по сусідству. Ми постійно шукали когось, хто міг би вивезти нас, і ніяк не виходило. Скоро в будинку, крім нас, залишилася лише одна сім’я.
Уже майже не було їжі ані для нас, ані для тварин. Ворожа армія обстрілювала наш район так, ніби тут містився Генштаб ЗСУ. Тоді ми усвідомили: напевно, це все. Усі наші розмови зводилися до того, що ми помремо через те, що не маємо машини. Це питання якихось днів, можливо, годин.
19 березня чоловік заходив у квартиру, коли пролунав потужний вибух. Прилетіло в сусідній будинок, у помешкання, де були люди. Тоді він сказав: «Ну що, підемо звідси?» Я ще вагалася. У цей час прилетів пакет «градів» просто на наше подвір’я. То було страшне: вилетіли вікна, повиламувало міжкімнатні двері, вирвало вхідні. Лише дивом не отримали суттєвих поранень. Тоді вирішили попри все йти на квартиру, яку здавали в оренду в районі Морського ліцею. Сподівалися, що квартиранти вже кудись утекли. Ми сконструювали імпровізовану переноску для котів – це була звичайна сумка з пришитою москітною сіткою, туди помістили п’ятьох котів. Адольф мав окрему переноску.
Дистанція 1000 метрів
Сумка з котами виявилася просто непіднімною. Рухатися швидко було неможливо, а обстрілювали безперервно. На вулицях трупи, усе навколо розбито, стоять згорілі автівки, а в небі кружляє літак. Розумієш, що будь-якої миті тебе розірве на шматки.
Почули наближення літака, кинулися в найближчий під’їзд, а там у проході лежить тіло. Перестрибнути його ми не можемо, наступити також. Зупинилися й думаємо: хай буде, що буде. Приблизно кілометр між двома квартирами ми долали понад годину. На іншій квартирі пробули дві доби, постійно шукали варіанти виїзду.
Коли йшли кудись, лишали ключі сусідці – щоб вона випустила тварин, якщо ми не повернемося. Були готові віддати все, що мали, тільки б нас підвезли, але за весь час не знайшли жодного варіанта.
Під вечір другого дня ми дізналися, що люди, які переховувалися в підвалі Морського ліцею, збираються вибиратися пішки. За чутками, після блокпосту за селищем Моряків у бік Мангуша та Мелекіного курсують автобуси. Ми не знали це напевно, бо ніякого зв’язку не було. Інших альтернатив не мали, тому вирішили доєднатися.
Фото: EPA/UPG
Було таке відчуття, що я зараз впаду на землю і помру
Ми викинули все непотрібне – знали, що буде вкрай важко. Ми втомилися, пройшовши з котами лише від квартири до квартири, тож узялися за діло серйозно. Кожен грам був важливий. Крім тварин, брали одну зміну білизни, два літри води, цигарки, документи, гроші та один шоколадний батончик. Це все.
Уранці 21 березня ми лишили нашій квартирантці записку й вийшли з Морського ліцею в бік селища Моряків. Здавалося, що підготувалися непогано і впораємося, але дуже швидко відстали від групи. Нам було важко встигати, бо більшість з тих людей були без речей. Ми пересувалися по 20-30 метрів і відпочивали. Десь на виході з селища Моряків було таке відчуття, що я зараз впаду на землю і помру. Коли підходили до блокпоста, люди самі запропонували води – мабуть, наш вигляд був дуже промовистий. Знову питали, чи може хтось нас підвезти. Але всі відмовляли, відповідали, що беруть тільки з дітьми.
У той момент мені хотілося заридати. Якісь чоловіки казали: «Нащо ви тягнете тих котів? Киньте у полі і йдіть».
Більшість людей сприймають тварин як якесь майно, якого можна позбутися. Але в нас просто не було сил щось відповідати.
Блокпост-шапіто
На блокпості нас зустрів якийсь цирк: одягнені в нісенітні костюми з еполетами козаки і один чоловік в уніформі ДСНС з написом українською «рятувальник». Це було дивно. Як він там опинився? Усі люди йшли з питаннями саме до нього. Він стояв дуже сумний.
Перевірка документів була формальною, але виникла проблема: реальна я виявилася зовсім не схожою на світлину з паспорта. Наші обличчя були закіптюжені від олійних каганців, зморшки, сивина, мішки під очима. Довелося доводити, що це мої документи.
На блокпості підтвердили, що справді будуть автобуси на Мангуш і Мелекіне. В очікуванні зібрався вже величезний натовп. Машини, які їхали повз, були вже всі зайняті, прилаштуватися кудись було нереально. Ми мали вибір: або в Мангуш, де жив друг Олега, або через Мелекіне на Білосарайську Косу, до моїх родичів. Зв’язатися з кимось ми не змогли, тому вирішили покластися на долю. Який автобус прийде першим – туди й поїдемо.
Але швидко стало зрозуміло, що надії марні. За дві години був лише один автобус, за місця в ньому почалася справжня бійка.
Фото: slovoidilo
Коїлось щось неймовірне. Ми сиділи посеред поля і дивилися на те, як жінки з дітьми, інваліди та літні люди несамовито запихаються туди. Коли автобус поїхав, на узбіччі зосталися візки із супермаркету та сміття.
Несподівано окупанти заметушилися, потім неподалік прилетіла міна. Не встигла пилюка осісти, а все ряджене «військо» вже вшилося. Виглядало це ніби якийсь спектакль – вони почали тікати ще до того, як прилетіло. Натовп, звісно, запанікував і кинувся хто куди, ми завантажили котів на один з покинутих візків і побігли в бік Мелекіного. Ця тачка із супермаркету нас урятувала, без неї ми точно не здужали б дорогу.
Марш-кидок на Мелекіне
Від блокпоста до селища, як потім виявилося, ми пройшли понад 10 кілометрів. Це був перший день, коли сонце стало гріти по-весняному, проте від того ситуація ускладнилася, бо води виявилося замало.
Дорогою ми зустріли двох молодих людей – студента з Ємену та медсестру Олю, обоє з величезним багажем. Вони благали взяти їхню сумку у візок. З одного боку, треба було відмовити, бо ми й самі ледве на ногах трималися, але вони були такі маленькі. Хлопця з-під величезного рюкзака було ледве видно. Вони нам допомагали, але, звісно, ми ще дужче сповільнилися.
Пізніше по карті вирахували, що від Морського ліцею, де почався наш шлях, ми пройшли 33 кілометри. Дорога зайняла дев’ять годин.
Прийшли потемки, коли вже була комендантська година. Селище окуповане, на вулицях нікого – усі поховалися. Спробували знайти якусь ночівлю, бо вже ніяких сил не було, руки-ноги відвалювалися. Пішли до одного готелю, де колись відпочивали: там відмовили.
Випадково зустріли компанію напідпитку, серед якої виявився комендант селища. Він запропонував нам на ніч приміщення без умов, але вже було все одно, аби відпочити. Комендант почав ставити якісь дивні питання, намагався промацати. Ми відповіли, що нам приховувати нічого, що хочете, те й робіть. Це його ніби заспокоїло.
«Це був наче конвеєр». 40 днів роботи у блокадному Маріуполі лікарні №4, що була розташована неподалік Азовсталі
Нарешті ми змогли перепочити, зарядити телефони та зв’язатися з близькими. Рідні думали, що вже ніколи не побачать нас, пообіцяли забрати наступного дня на Білосарайську Косу.
Горщику, вари!
Ми майже не їли три дні. На двох мали один батончик і пів пакунка горішків. Але диво! Виявилося, що в тому величезному рюкзаку, який тягнув хлопець з Ємену, лежали мультиварка й харчі. Дівчина приготувала супчик, студент видав нам якісь вітаміни, заварили чай. Це було схоже на казку про чарівний горщик. У цьому номері без опалення після всього пережитого ми відчули себе, наче в раю. Одразу вирубалися.
Вранці відбулася ще одна дивна розмова з хазяйкою. Вона взялася з’ясовувати, куди ми збираємося далі. Ми відповіли, що будемо їхати на Запоріжжя. Вона почала розповідати, що «нацистів будуть гнати до самого Львова», а «в Запоріжжі буде другий Маріуполь». Тому «нам треба в Росію», пропонувала допомогу з евакуацією. Ми все зрозуміли і постаралися якнайскоріше зам’яти цю розмову. Пообіцяли, що подумаємо, дочекаємося родичів, відпочинемо, бо зараз голова не варить після всього. Довелося вдати дурників. Того дня ми перебралися на Білосарайську Косу.
У Бердянську стоїть машина, у неї можна сісти і поїхати
Після того, як у Бердянську щось підірвали, Білосарайку закрили і почав зникати зв’язок українських операторів. Ми шукали варіанти, як їхати далі. Чули, що ходять якісь автобуси з Бердянська. Але черги тисячні, люди вимушені чекати на вулицях тиждень і більше.
Я написала на один жіночий форум, що в нас таке відчайдушне становище. Серед купи коментарів зі співчуттям, засудженням і порадами хтось написав, що в Бердянську стоїть машина, у неї можна сісти і поїхати. Лишив номер телефону. Я встигла подзвонити, поки зв’язок не зник остаточно. Виявилося, що це авто якихось маріупольців, воно трохи пошкоджене, але на ходу. Ці люди їхали двома машинами, а потім вирішили вибиратися на одній.
Урятуватися з Маріуполя. Або вибиратися, або помирати
Усе це звучало фантастично. Якісь незнайомі люди іншим незнайомим людям дають машину, поки тисячі інших людей тижнями чекають на евакуацію. Була підозра, що там якась підстава, машина крадена або є небезпечний вантаж. Вибір був доволі важкий. У принципі, ми могли залишатися на Білосарайці й жити там відносно комфортно. Але розуміли, що це окупація, навколо військові ДНР, усі люди перелякані, відбуваються хаотичні обшуки, допити. Усе це тиснуло, і залишатися там було страшно. До того ж у селищі не працював жоден магазин, а продукти возили з Бердянська, Ялти, Мелітополя. Вирішили їхати.
Хотілося вийти й усіх обіймати
До Бердянська довезли знайомі, просто на ту адресу, яку вказали нам на форумі. Ми почали пояснювати, що приїхали за машиною, і виявилося, що вона чекала на нас весь цей час. Ми не вірили своєму щастю, не вірили, що нарешті покинемо окуповані території.
Фото: з архіву Рити й Олега
28 березня виїхали на Запоріжжя, гнали максимально швидко. Дорогою бачили, як у багажнику старої Волги їде хлопець з велосипедом в одній руці. Відкритий багажник усю дорогу стукав його по голові. От наскільки люди хотіли втекти звідти.
Здолали 16 рашистських блокпостів, Олега роздягали, дивилися телефони, переглядали багаж. Довелося вигадати цілу легенду, чому їдемо на машині з чужими документами. На блокпостах у нас позабирали майже всі сигарети, дійшло до того, що чоловік одного разу навіть заправляв росіянам запальнички. Це солдати газової наддержави. Потім уже намагалися не курити біля блокпостів, бо відмовити було страшнувато, а купляти грошей не було.
На українську територію дісталися вже в сутінках. Хотілося вийти й усіх обіймати. На блокпості біля Каменського підійшов військовий, трохи поговорили. Наостанок він дав нам пів пачки цигарок. Відчуйте різницю, як кажуть.
Урятуватися з Маріуполя. Як маріупольський художник евакуювався з дружиною, трьома дітьми та котом Гогеном
Власник машини дуже здивувався, коли ми зателефонували з території України. Він не очікував, що ми зможемо пройти блокпости окупантів на чужому авто. Побоювання були зрозумілі, у наших сусідів відібрали велосипеди, бо вони не могли підтвердити право власності. Через три доби ми дісталися маленького селища в Тернопільській області, де оселилися в порожньому будинку. Пізніше ми особисто познайомилися з власником авто та віддали йому машину. Досі зідзвонюємося і підтримуємо один одного, вони з дружиною дуже сумують за Маріуполем і своїм будинком. Люди вже у віці, і їм важче, ніж нам.
Коти проїхали з нами 1100 км і показали себе просто ідеальними мандрівниками. Вони їхали в сумках і переносках на диво спокійно.
Наповнювач для туалету закінчився ще на косі, купити було ніде. Ми набирали пісок на пляжі, потім взагалі шлак з дороги, і вони не капризували, не було жодного промаху. Коли зупинялися в готелі, переймалися за поведінку нашого зоопарку, але все пройшло ідеально, тварини ніби розуміли, що треба терпіти й не підставляти нас.
Квартирантка, якій ми писали записку перед виходом з міста, так і не повернулася. Пізніше ми дізналися, що вона загинула. З доньками (19 і 13 років), хлопцем старшої доньки та кішкою вони перебували у приватному будинку, на який росіяни скинули авіабомбу. У живих нікого не залишилося. Наша квартира вигоріла вщент через два дні після того, як ми пішли.
Фото: з архіву Рити й Олега
Іван Станіславський, журналіст
