Фото: EPA/UPG «Азовсталь»
“Нічого страшного не станеться”
24 лютого прокинулися від вибухів. Нам одразу повідомили, що дитячі садочки та школи не працюватимуть, тому всі залишилися вдома. Спочатку було відчуття, що нічого страшного не станеться, трохи погримить і заспокоїться. Проте ситуація змінювалася стрімко. Лівий берег почали обстрілювати з першого дня. 25–26 лютого вже почали зачинятися магазини, хоча світло та зв’язок ще були. 28 лютого зникло опалення.
2 березня — останній день, коли був мобільний зв’язок. Старший син подзвонив мені й сказав, що зв’язок зникатиме, щоб ми виїжджали кудись. На той момент квартира наша була ціла – і чоловік сказав, що ми нікуди не поїдемо. Того-таки 2 березня до нас під будинок прилетіло кілька «градів». Майже під фундамент. З того боку будинку майже в усіх повилітало скло разом з рамами, але наші вікна були на іншому боці. На той момент ми вже жили в коридорі, спали на підлозі.
“Вогонь з неба, землі та води”
Вікна нашої квартири виходили на море. Пам’ятаю, 5 березня сиджу біля вікна, дивлюся в старий бінокль, що лишився ще від дідуся. Бачу, стоять у морі три військові кораблі. Один — навпроти Азовсталі, ще два — ближче в наш бік. Вони стояли доволі близько, у цей старий бінокль можна було бачити їх гармати. Що я відчула? Не знаю. Тоді я ще не знала, що вони там стоять, щоб стріляти по нас.
Раптом ми почули гучний звук літака. Син лежав на дивані, читав книжку. Я його попереджала: якщо щось таке почуєш, одразу біжи в коридор, падай на підлогу, відривай рот, затуляй вуха. Я йому пояснила: якщо буде пряме влучання, то це не врятує, але просто лежати на дивані все одно не варто. Тож ми чуємо літак, моментально біжимо в коридор, і десь метрів за 50 падає бомба. Там був старий будмайданчик, нічого такого військового чи важливого. У що вони там намагалися поцілити — ми не зрозуміли. Від вибуху в нас повилітали вікна, посипалася штукатурка та перекосило двері в усій квартирі.
Фото: Маріупольська міська рада
Увечері під сам наш будинок під’їхав танк. Спочатку просто стояв із заведеним двигуном, а вранці почав стріляти в бік заводу. Ми тільки забили фанерою вікна, а від тих пострілів усе знову повилітало.
Після цього ми вперше спустилися в підвал, бо вікон не лишилося, а на вулиці було 10 градусів морозу. Це було не бомбосховище, а просто технічне приміщення, таке, де повно труб і всяких вентилів. Уявіть, що там сидять люди з дев’яти поверхів, а по них ведуть вогонь з кораблів, літаків, танків…
“Стріляли з автоматів у людей, які готували їжу”
Після 5 березня потужні обстріли стали регулярними. 9 березня був останній день, коли ми з чоловіком готували їжу на вулиці. Поставили чайник десь о 6:30, тоді побачили, що з боку моря, зі сходу зайшли денеерівці. Десь чоловік шість з автоматами та білими пов’язками. Вони привіталися і сказали йти в укриття, бо буде обстріл. Навкруги було повно людей – усі повиходили готувати на вогнищах, бо настало відносне затишшя. Раптом денеерівці тупо почали стріляти з автоматів у бік людей, які стояли й готували їжу. Ми з чоловіком кинулися в під’їзд, не розуміючи, що діється: там нікого з військових, там дитсадок і житловий будинок. Куди вони стріляють? Виходить, просто по людях, які стояли біля вогнищ.
Фото: EPA/UPG
Щоб якось захистити нас, чоловіки зробили на дверях під’їзду металевий засув і написали «діти». Якогось дня денеерівці стріляли по наших дверях з автоматів. Слава богу, так і не зайшли. Не знаю, що було б з нами тоді.
Страшно було завжди, але якось по-особливому було страшно вночі. У темряві місто ставало абсолютно мертвим. Підіймаючись нагору сходами, я дивилася вниз; здавалося, що навколо більше нічого не існує.
“Краще б ми всі швидко загинули, щоб не мучитися”
11 березня сусідня з нами дев’ятиповерхівка повністю згоріла. Тоді вже майже всі спустилися в підвал, лишилися тільки старі, які не могли ходити. Зв’язку не було, я не знала, що зі старшим сином. Він жив у центральному районі міста. Для мене найстрашнішим було, якщо загинуть мої діти. Не голод, не власна смерть, а оце. Невідомість дуже лякала.
18 березня я не забуду ніколи в житті. Мабуть, ми всі народилися в сорочці. Того дня будинок наш ходив ходором, він просто танцював, обстріл йшов без перерви. Я думала, господи, краще б ми вже всі загинули, щоб не мучитися, бо знаходитися там було нереально. Діти сиділи в підвалі, а ми намагалися приготувати якусь їжу на сходових клітках. Вийти на вулицю вже не було ніякої можливості. Мені вдалося закип’ятити воду, але принести її назад я змогла тільки через дві години.
Надвечір обстріл ніби пересунувся в інший район. У ніч на 19 березня ми були у квартирі. За ніч я нарахувала 25 авіаударів – це буквально що пів години. Я лежала і постійно думала: от куди він ті бомби зараз кине, на наш дім чи на сусідній?
Урятуватися з Маріуполя. «Йшли на відстані один від одного, щоб не загинути разом, бо хтось мав повернутися до котів»
Фото: Маріупольська міська рада “Нас повантажили, наче скотину”
Уранці ми зібралися із сусідами біля під’їзду. Там уже стояли денеерівці. Хтось запитав: «Куди нам діватися, бо тут більше неможливо?» Хтось із денеерівців махнув рукою в бік колишнього піонертабору «Орлятко». Там усіх чоловіків роздягли — оглядали, шукали тату. Було холодно, далі стояв мороз. Тоді нас відправили в бік блокпоста на Сопине. Чоловік мій був з палицею, йому важко пересуватися, але довелося 6 кілометрів пройти.
Біля Сопина нас повантажили, наче скотину, в якісь фургони й повезли. Пізніше ми дізналися, що опинилися в селищі Старобешеве. Висадили в якусь будівлю, нам здалося, що вона якийсь час уже була покинута. Там нас фотографували, знімали відбитки пальців, допитували, що ми бачили, хто стріляв.
Потім автобусами повезли в Таганрог, знову в тимчасовий табір. Там до нас майже відразу підійшла якась жінка і сказала: «Формується потяг, що поїде у Володимир». Ми такі: що це означає, ми не хочемо туди їхати. «Не хочеш — будеш на вулиці жити», – грубо відповіла вона.
Ми просиділи ще два дні в Таганрозі. Потім нас повантажили, приблизно 900 людей, усі з Маріуполя, у 15 вагонів і відправили до Тули.
Фото: EPA/UPG
Місяць у «дружній» державі
Нас розкидали по всяких пансіонатах у містах і селах регіону. Місяць ми прожили в цій «дружній» державі. Ставлення простих людей до нас було нормальним, нічого не можу сказати. Багато хто хотів допомогти. Приносили гроші, їжу, одяг. Якось прийшла жінка просити вибачення. Ми питали: «За що ви перепрошуєте?» Вони чи не розуміли, чи боялися щось казати. Відповідали, що просто хочемо попросити у вас вибачення.
Одного разу місцеві поставили нам таке питання: а де вам краще жилося, тут чи в Маріуполі? Це нас і здивувало, і обурило. Ви що, серйозно зараз? Ви що, думаєте, що ми погано жили? Я надивилася на вашу тульську глибинку – це якесь XVIII сторіччя, старі халупи з дерева. І ця область зараз пригнала в Маріуполь свої бригади щось будувати. Та ви самі спочатку зі своїх халуп дерев’яних переселіться і дороги зробіть.
Увесь цей час ми жили в готелі. Нас постійно допитувала то поліція, то слідчий комітет, то ще хтось, мабуть, спецслужби. Вони називали це бесідами, але це був допит. Причому питання були іноді досить безглузді. Які снаряди летіли? Чиї то були снаряди? Блін, по-перше, ми в підвалі сиділи, та я взагалі не розбираюся, де які снаряди, тим більше, чиї вони. І так по колу. Нескінченне фотографування, відбитки пальців. Це було принизливо і дуже виснажливо емоційно.
Фото: змі окупантів Біженці з України на Московському вокзалі в Тулі, 23 березня
Люб’язні бесіди під дулами автоматів
Після всього цього ми вирішили їхати в Грузію. Переходили кордон з Росією, і це було ще одне приниження. Коли побачили нашу маріупольську прописку, відвели в окреме приміщення і сказали, що ми для них загроза номер два. Цікаво, а хто номер один? Мовляв, у нас прописка маріупольська, тож ми терористи. Завели в якусь камеру – дві лавки за ґратами, там ми сиділи ще з іншими людьми з України. І знову допит, який вони називають бесідою.
Знову те саме. Хто стріляв? Куди стріляв? Де я працювала? Чи були у ваших дітей батьки, які служили в СБУ чи ЗСУ? Чому ви їдете в Грузію? Ці, як вони називають, люб’язні бесіди проводили люди, озброєні автоматами. Усе це відбувалося під тиском. Потім один розгортає мій паспорт, а там прописка «Комсомольський бульвар» (таку назву мав бульвар Меотиди до декомунізаційних перейменувань. — Авт.). «Де знаходиться Комсомольський бульвар?» – «Ну де – в Маріуполі, в Україні. Там же написано». Він ще раз те саме запитання ставить. Я не розумію, що він має на увазі. Відповідаю те саме. І так по колу.
Потім він каже: «Ви неправильно відповідаєте на питання, Маріуполь – це ДНР. Ви знаєте, у вас проблемки почнуться». А я йому, вже так не дуже люб’язно кажу, що «проблемки» в мене почалися 24 лютого. Він показує мені мій паспорт в обкладинці, на ній карта України, з Кримом, звісно. Він тицяє на ту карту і каже зняти. Зняла.
Такі самі «бесіди» були і в мого чоловіка. Він інвалід, уже на пенсії, колись працював на Азовсталі. Для них це слово «Азовсталь» – як червона ганчірка для бика. Потім огляд речей через детектор металу. У чоловіка в сумці щось запікало. Зчинився переполох. Вивертали всю сумку, а там спеціальний бандаж для спини, армований металом. Вони, мабуть, ніколи такого не бачили, бо я не знаю, чому це викликало в них майже паніку. Словом, було видно, що вони там всі заведені і наче в параної, ніби сім’я біженців голими руками могла перебити прикордонну заставу.
На грузинському кордоні з нами привіталися, подивилися документи і сказали “проходьте”. Ми навіть оторопіли. «І що не буде оглядів та допитів?» – «Ні проходьте». На все про все дві хвилини.
“Іноді здається, що це якийсь сон”
Фото: Маріупольська міська рада
У ніч на 24 березня наш будинок спалили. Пізніше нам розповіли, що зайшли денеерівці, шукали українських снайперів, а одночасно грабували квартири. Понапивалися, вчинили дику стрілянину. Сусідка сказала, що в неї забрали телефон і зняли ювелірні прикраси. Для них було дивом, що в кожній квартирі є побутова техніка, комп’ютери. Отже, вони розграбували що могли, а потім підпалили будинок.
Коли Маріуполь звільнять, я обов’язково повернусь. Я буду власними руками відновлювати свій дім, згодна на будь-яку роботу — каміння носити, фарбувати стіни, все, що завгодно. Але тільки коли Маріуполь знову стане Україною. Я дуже сподіваюся на це.
У Маріуполі минуло моє життя, я народилася в цьому місті, і я бачила, як воно стає кращим з кожним днем. Зараз я дивлюся в інтернеті, що з ним роблять, і це просто в голові не вкладається. Мені досі іноді здається, що це якийсь сон, що триває вже понад рік. Може, я прокинусь і все буде, як раніше? На жаль, це не сон.
Фото: EPA/UPG
***
Зараз Наталя з родиною проживає в Шотландії.
Іван Станіславський, журналіст
