Фото: sd.ua
Вітіна родина – з Луганщини. Після того як ще на початку війни їхній Новоайдарський район вдалося вберегти від окупантів, мама Ангеліна підписала контракт із ЗСУ і стала військовим кухарем 93 бригади «Холодний Яр». А син жив у селі Окниному разом з мамою Ангеліни Оксаною та бабусею Наталією. Бригада дислокувалася на Харківщині, звідки Ангеліні було зручно їздити додому – навідувала рідних щотижня. Але повномасштабне вторгнення розлучило родину аж на півтора року.
«Станом на 24 лютого я була військовослужбовицею, і того дня нас посадили в машини і повезли, – занурюється у спогади Ангеліна. – Висадили в чистому полі, конкретних локацій не повідомляли, зв’язок з рідними пропав. Я хотіла їхати за ними, щоб вивезти. Та згодом дізналася, що село окупували вже 25 лютого. Стало зрозуміло, що додому я тепер не доберуся, бо хто пропустить мене, військову, на тимчасово окуповану територію?»
Віктору на той момент тільки-но минуло 11 років. Але він усе пам’ятає і розповідає чітко, не гірше за деяких дорослих:
«Як почалася війна, то з мамою зв’язатися було неможливо. Бо першого ж дня у нас світло пропало, інтернет. Нас тоді не обстрілювали, усе сталося дуже швидко: просто вночі в село увійшли росіяни. А потім літаки над нами літали, дуже чутно було, як обстрілювали Сєвєродонецьк. І було навіть видно, як він горить».
З окупованої території повернули ще 19 українських дітей
«Зомбована пропагандою баба» здала окупантам рідну онуку
Прабабуся Наталія була не рідною мамою баби Оксани. Її рідна донечка померла від білокрів’я у 8 років. Тим часом рідна мама Оксани Тамара пиячила, залишала дівчинку голодною, замикала, а сама йшла гуляти. Через це її позбавили батьківських прав. Тоді Наталія вдочерила дитину, виростила і її, і згодом онуку Ангеліну, ще й правнука Віктора побачила і навчила читати. Але так сталося, що їхня родина купила будинок і оселилася на одній вулиці з Тамарою. Звісно, вони багато знали одне про одного. Бо в такому селі, як Окнине, де до війни мешкало менш як 100 людей, важко щось приховати від сусідів.
Фото: змі окупантів
На відміну від проукраїнськи налаштованої родини Оксани, Тамара раділа російським окупантам.
«Як увійшли ті російські військові, почали нишпорити по хатах, вламуватися до людей у двері. Вони стали питати, хто в кого залишився в Україні, чи є в родинах військовослужбовці. І баба Тамара здала їм, що я служу в ЗСУ, – в голосі Ангеліни немає здивування, хоча біологічно вона їй рідна онука. Бо зомбовані російською пропагандою люди здатні і не на такі вчинки. – Тому вони приперлися до нас додому і забрали мою маму на підвал. Кидали у підвали всіх, кого підозрювали, що в них були родичі в ЗСУ. Намагалися розпитати інформацію, що я, де я. Але мама весь час казала, що не знає, де я, що зв’язку зі мною не має. І це була правда, бо ж не було ні зв’язку, ні інтернету в ті перші дні. Багатьох людей били, мама каже, що її ні, хоча, може, то вона мене хвилювати не хотіла, хтозна».
Віктор тоді був удома: усе відбувалося на очах у дитини. Можливо, події того дня він пам’ятатиме все життя:
«Кілька озброєних росіян просто вломилися до нас. Один щось говорив бабусі, я не розчув. У той момент мені було дуже страшно, дуже. Я чув, що вони наказували: “Покажіть телефон!” Передивлялися бабусин телефон. Але вона якимось чудом встигла дістати і заховати ще один, про який вони і не дізналися. І вона взяла його зі собою. Так ми могли зв’язуватися з нею. До мене вони не чіплялися, мабуть, бачили, що я сидів сильно переляканий. Бабусі не було вдома три дні».
Ці три дні виявилися для дитини ще тим випробуванням. Бо прабабуся не підводилася з ліжка. А надворі стояла зима, у хаті дуже холодно.
«У нас пічка на дровах, тому я щодня ходив по дрова в насадження. Збирав гілки і так палив у пічці. На щастя, у нас були невеличкі запаси консервів, а ще картопля, макарошки. Я це варив, і ми з прабабусею їли. Через три дні повернулася бабуся і дали світло, стало набагато краще. А щодо інтернету, то наскільки я знаю, його там і досі немає, на якийсь час з’являвся – і все. Далі ми їли в основному те, що привозили як гуманітарку».
Фото: змі окупантів
Наші діти: убивства, зґвалтування, примусова депортація і незаконне всиновлення. Що роблять окупанти з маленькими українцями
Інший дім, інші реалії
Село Окнине обстрілювали, але порівняно небагато.
«Бо воно далеченько від лінії фронту. Перед ним ще Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Просто дуже чутно було обстріли, – пояснює Ангеліна. – Проте іноді і до нас прилітало. Та я боялася, що в міру просування фронту прильотів буде більше. А в моєї подруги, яка виїхала, будинок у селі Смолянинове, з міцним підвалом. Тому я домовилася, щоб вона впустила моїх пожити, щоб у разі чого хоч було де сховатися».
«Коли ми всі перебралися жити в Смолянинове, туди теж прилітало: школу розбомбило, машини на парковці, і ще були якісь випадки, яких я не запам’ятав», – доповнює Вітя.
Віктор там ходив до школи, їх змушували вчити російську мову, всі предмети замість української викладали російською. Але українську мову вони там теж вчили.
«Якось усе складніше стало в тій школі, навіть математика, – каже хлопчик. – З пропагандою до нас не приїздили, нам просто замінили підручники, коли росіяни прийшли. Але багато пропаганди було по телевізору. Та деякі люди ловили українські канали. Просто з телевізором теж була біда, щоб щось ловило, потрібно було це налаштувати, а в нас не було кому».
Фото: EPA/UPG
Щоб хоч якось підтримувати зв’язок з мамою, Віктор з бабусею Оксаною їздили в Новоайдар, де біля пошти роздавали wi-fi. Там вони підключалися до інтернету – і завдяки месенджеру дитина могла чути голос мами!
«Я страшно сумував, – зізнається Вітя. – Так, потрібно було їздити, але я не проти. Будь-що, аби почути маму. Ще там у мене було багато друзів. Пам’ятаю, з одним часто будували “базу” для себе. Це таке наше пацаняче укриття було. Одне будували на дереві: робили його з гілок і балки туди таскали. У мене була сокира і болгарка. Не знаю, чому я вмію з ними управлятися, просто з дитинства якось умію і все. Іншу “базу” будували в закинутій хаті. Щоб десь нам було посидіти вдвох, поговорити, від вітру захист».
З часом люди з тої території роз’їжджалися хто куди, якомога далі від війни. А Віктора вивезти не могли. Бо мати була нев’їзною, а бабусі Оксані не було на кого залишити прабабусю. Та 24 вересня 2022 року прабабуся Наталія пішла від них: через постійні хвилювання у старенької стався вже третій мікроінсульт, проте швидкої вона не дочекалася.
Нарешті дорога до мами
За якийсь час постало питання, як бабусі Оксані з Віктором виїхати з ТОТ.
«Цим займалася я, – рішуче каже Ангеліна. – Спочатку шукали перевізників серед місцевих, але всі вони здавалися ненадійними. Тому взялася благодійні організації. Спочатку вийшла на одних, та згодом з’ясувалося, що з того краю, де були мої рідні, вони не вивозять, тільки з Херсонщини. Організувати виїзд з окупації змогли тільки завдяки співробітникам Української мережі за права дитини. Посилання на цю організацію мені скинула подруга, я зареєструвалася у гугл-формі. За якийсь час мені подзвонила працівниця організації Анастасія (фахівчиня соціальної роботи проєкту «Шлях додому». – Авт.). І далі вона вже супроводжувала процес виїзду».
Поки що ми не можемо розкривати подробиці маршруту бабусі Оксани та Віктора через небезпеку для волонтерів. Скажемо лише, що вони чітко дотримувалися заздалегідь розробленого плану, тому обійшлося без зайвих пригод. Уся дорога зайняла три дні, і у вересні 2023 року – аж через півтора року розлуки – дитина нарешті побачила маму.
«А тут на нього ще сюрприз чекав! – у голосі Ангеліни нарешті відчувається полегшення. – Я ж тепер у декретній відпустці: у мене ще один син народився. Михайлик, нам уже сім місяців! Зустріч пройшла дуже добре, тільки Михайлик шокований. У нас тут лиш сусідка буває, яка допомагає з малим, аж тут раптом і братик з’явився, і бабуся. І всі тепер з нами живуть!»
Поки рідні не бачилися, мама Ангеліна вийшла заміж за товариша по службі. Завагітніла, і подружжя купило будинок у селі Чумаки на Дніпропетровщині. Там і з’явився на світ Михайлик. Поки чоловік воює, Ангеліна няньчить молодшого і насолоджується, що старший син і мама нарешті поруч.
Фото: Макс Требухов
До того ж це підмога: раніше було досить важко самій із малою дитиною, а тепер у неї відразу кілька помічників.
«На Вітю вже теж можна розраховувати. Він так подорослішав – я й уявити не могла! Півтора року тому був дитиною, тепер і витягнувся, і такий серйозний став, розмірковує по-дорослому, намагається допомогти в усьому. От учора вже по двору грібся. Я не стала відразу до школи вести, хотіла, щоб хоч трохи вдома побув, звик, бо тут усе для нього нове. Але з наступного тижня вже поведу, піде до шостого класу. Думаю, все в нас тепер буде добре».
* * *
Матеріал підготовлено в межах проєкту «ШЛЯХ ДОДОМУ», спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених у РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує Українська мережа за права дитини в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією «Save the Children in Ukraine».
Також партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини.
Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов’язково відображають офіційну позицію «Save the Children».
Костянтин Катишев
