Занепад української авіації, утримання ядерної зброї, розпилювання ракетоносців. Інтерв'ю з льотчиком Віктором Савченком

За інформацією: Суспільне Чернігів.

На колажі зображений підполковник у відставці, льотчик — Віктор Савченко на фоні бомбардувальника-ракетоносця Ту-22М3. Колаж Суспільне Чернігів

Він — підполковник у відставці, льотчик бомбардувальника-ракетоносця Ту-22М3. Саме ці літаки є носіями крилатих ракет Х-22 та Х-32, які РФ неодноразово запускала по території України. Після підписання Будапештського меморандуму5 грудня 1994 року. наша держава передала Росії понад пів тисячі крилатих ракет та розпочала поетапне знищення успадкованих від СРСР стратегічних бомбардувальників. Сам Віктор про цей процес говорить так:

"Літак — це як твій друг. За роки служби ти настільки його вивчив. Знаєш, де можна попросити, де можна обійти систему, і він тобі пробачає. І коли твого друга калічать, розрізають, вбивають, як до цього ставитися?".

Сам льотчик родом із Ніжина, що на Чернігівщині. Служити в рідній області йому не довелося. Після навчання у 1980-х роках його відправили у 13-ту важку бомбардувальну авіаційну дивізію в Полтаву. Коли розрізали останню "пташку", Віктор не пішов на це дивитися.

За роки служби в радянській армії він був в Афганістані, має за це орден Червоної Зірки,Одна з найперших радянських військових нагород, заснована 6 квітня 1930 року для відзначення значних заслуг у справі оборони СРСР. виконав три пуски крилатих ракет на навчаннях у 1990-х роках у Баренцевому морі, за що отримав відзнаку Міноборони "Доблесть і честь".Вручалася у 1996–2012 роках. Це почесна відомча нагорода, якою відзначали військовослужбовців ЗСУ за особисті заслуги у професійній підготовці, бойовій готовності та мужності. Брав участь у військових парадах до Дня Незалежності України, зокрема — 10-ї річниці у 2001-му над Хрещатиком. Проте свою службу завершив через рік, бо мав проблеми зі здоров'ям.

Зараз йому 64 роки. В інтерв'ю Суспільному підполковник у відставці згадує роки служби та розповідає про технічні характеристики ракети Х-22 і бойову спроможність України у перші роки її становлення як суверенної держави.

З Ніжина до Тамбова

Вікторе, розкажіть про себе. Як ви стали військовим?

Я навчався у Ніжинській школі №7. Хотів вступити до льотного училища у Чернігові, але не пройшов за здоров'ям. Рік пропрацював на заводі "Ніжинсільмаш", а потім вступив до Тамбовського вищого військового училища. Провчився там чотири роки — до 1984-го. Ой, Боже, минулого століття (сміється, — ред.). І після закінчення навчання мене розподілили у Смоленську повітряну армію, а звідти вже до Полтави — 185-й гвардійсько-авіаційний важкий бомбардувальний полк.185-й гвардійський Кіровоградсько-Будапештський важкий бомбардувальний авіаполк — елітне формування (1949—1992) на авіабазі "Полтава". Входив до 13-ї гвардійської дивізії, будучи одним із найбільш боєздатних у дальній авіації СРСР. Після 1992 року увійшов до ЗСУ, а згодом розформований.

Так, я лейтенантом прийшов служити на посаду помічника командира корабля Ту-22М3. Ось саме тому я і потрапив до Полтави, хоч і просився до Прилук. Але там на той час тільки перенавчалися на Ту-22М3, і мені відмовили. До Ніжина я не міг потрапити, бо там немає на цьому літаку помічника командира корабля, а тільки командир. А ним можна було стати не раніше ніж через чотири роки.

Курсантські роки Віктора Савченка. 1980-ті роки. Тамбовське вище військове училище З особистого архіву Віктора Савченка

Яка була служба в радянські роки? Що ви тоді робили та як влаштувались у Полтаві?

Мені було важко влаштовуватись у новому місті, я вже був одружений, а квартир не давали. Винаймати — дорого, і робота ж пов'язана з підтриманням бойової готовності, за тривогою виклики. Це зараз легко, телефоном, а тоді всього цього не було.

Авіація взагалі, а дальня тим паче — дуже дороге задоволення. Бо у нас максимальна заправка паливом, якщо на максимальну відстань — 54 тонни, і це тільки на один літак.

У Радянському Союзі були норми нальоту за наказами міністра оборони, окремими дорученнями, шифротелеграмами та за видами бойової підготовки. Для чого це було потрібно — щоб вислуга років йшла рік за два, як у льотного складу. Нам потрібно було налітати не менше ніж 70 годин на рік і, звісно, виконувати за планом бойову підготовку залежно від класу льотчика. Я був льотчиком першого класу. А взагалі, найкращий ступінь класності, що у льотчика, що у штурмана — це льотчик-снайпер або штурман-снайпер.

"За час служби в Афганістані я виконав 13 бойових вильотів"

В одному з інтерв'ю я прочитала про вашу службу в Афганістані вже перед закінченням бойових дій. Тоді СРСР залучав літаки для відводу своїх військ. Розкажіть про ті події.

У 1988 році керівництво Радянського Союзу ухвалило військово-політичне рішення про вивід військ з Афганістану. Війна тривала 10 років, з 1979 по 1989 рік. Для того щоб більш безпечно вивести наземні радянські війська, залучили наші літаки — дальньої авіації. Передусім залучили наш полк у складі двох ескадрилей. Це 16 екіпажів та два додаткових. Ми виконували завдання з території Радянського Союзу. Є там такі аеродроми Мари, південь Туркменістану — Мари-1 та Мари-2.

Бойовий екіпаж на аеродромі Мари-2 під час виконання завдань в Афганістані. Листопад 1988 рік. З особистого архіву Віктора Савченка

Мари-1 — спільного базування з цивільними літаками, а Мари-2 — для винищувачів. Ми літали з Мари-1. Підпорядковані були штабу 5-ї армії, що базувалася в Ташкенті та виконувала всі бойові дії на території Афганістану.

За час служби в Афганістані я виконав 13 бойових вильотів. До відправки у Мари я вже проходив підготовку на командира корабля і повинен був виконувати виліт у складі свого екіпажу, як командир корабля, з одночасним присвоєнням мені звання капітана, але до кінця виконання завдань літав помічником. Присвоїли мені капітана вже у листопаді 1989 року.

Які накази отримували від керівництва та що доводилось виконувати?

В Афганістані ми використовували бомби потужністю 1,5–3 тонни. Дивіться, багато хто думає, що ми на той час здійснювали такі терористичні атаки, як зараз здійснюють росіяни проти нас, зокрема і планувальними бомбами. У нас планувальних бомб не було, ми їх скидали прямо в ціль.

Накази нам віддавала 5-та Ташкентська армія. Вони за розвідданими передавали нам райони, куди ми повинні свого часу нанести бомбовий удар. Для чого? Для того, щоб афганці, які воювали проти шураві,Історична назва радянських військових, фахівців та цивільних громадян СРСР в Афганістані, що набула поширення під час Афганської війни (1979–1989). Термін використовувався місцевим населенням для означення "радянських". моджахедами їх тоді називали, не наносили удар по радянських військових під час виходу.

Я взагалі не люблю Афганістан згадувати, бо це несправедлива війна була. Вона нікому не потрібна була, але ж амбіції керівників. І ми дуже молоді були, нам завжди казали, що навколо одні тільки вороги: американці — вороги, ті — вороги, всі вороги і хочуть нас заполонити, вбити, розвалити, і ніякого комуністичного майбутнього не буде. Така сама політика зараз у сучасної Росії. Але жоден бомбовий удар по кишлаках,Це тип сільського поселення в Середній Азії, на Кавказі, в Ірані та Афганістані, що історично походить від місць зимівлі кочовиків. по містах Афганістану нанесений не був.

А чому використовували півторатонні та тритонні бомби?

Тому що цей калібр міг дістати моджахедів у горах, звідки вони могли нанести ураження по радянських військах, які виходили. Наприклад, виходили ж машини, бронетранспортери, танки. Ми забезпечували безпеку цього виводу, щоб якомога менше було втрат, бо операція дуже складна, і фактично відпрацьовували по гірській місцевості.

В Україні залишилася третя за кількістю та потужністю у світі ядерна зброя

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році утворилася нова країна — Україна. Як відбувався перехід у льотчиків та з якими труднощами стикалися?

Постало ж питання, як ділити збройні сили Радянського Союзу, зокрема і з ядерним потенціалом, який був на території чотирьох нових утворень: це Росія, Казахстан, Україна та Білорусь. На території України залишилася третя за кількістю та потужністю у світі ядерна зброя. Туди входили як стратегічні, міжконтинентальні, так і тактичні ядерні заряди, до яких належав і наш полк, як носій ракет із ядерною боєголовкою.

Віктор Савченко у парадній формі льотчика З особистого архіву Віктора Савченка

Віктор Савченко з донькою. 1990-ті роки. З особистого архіву Віктора Савченка

Авіабазу «Полтава» відвідував Леонід Каденюк — перший космонавт Незалежної України З особистого архіву Віктора Савченка

Також треба було вирішувати питання з військами, озброєннями, військовими містечками. Це великий комплекс заходів. І перше, що зробили, то українське керівництво запропонувало нам: хто хоче залишитися та служити далі на території України, треба скласти присягу на вірність народу України. Я це і зробив, хоч і була пропозиція від радянського командира полку, який тоді став начальником штабу дальньої авіації Росії, але я відмовився.

Наскільки швидко можна натиснути на червону кнопку?

Після підписання Будапештського меморандуму в 1994-му поступово з території України почали вивозити ядерну зброю та розпилювати літаки-бомбардувальники. Це все відбувалося на ваших очах. Розкажіть про ті роки.

Деякі експерти досі кажуть, що утримання ядерної зброї та бомбардувальників було надто дорогим для України. Я так не вважаю.

Єдине, що мені зрозуміло, — це те, що американці, мабуть, хотіли, щоб уся радянська ядерна зброя була в єдиних руках. Вирішили чомусь цю зброю здати Росії, а не Україні, наприклад, і допомагати нам в її утриманні. Це велике питання: чому так зробили?

З літаків дальньої авіації не залишився жоден боєздатний. У музеї Полтави зараз стоять експонати: живі, але без двигуна. У Києві, і в Жулянах є ще такий музей, декілька зразків. Ту-160 — єдиний літак, який стоїть у нас в музеї, більше в Україні немає.

Скільки на той час на авіабазі в Полтаві було бомбардувальників та ракет із ядерним запасом?

Коли я прийшов на службу, у нас всі три ескадрильї були перенавчені вже і стояло на озброєнні близько 30 літаків Ту-22М3 та приблизно 120 ракет Х-22.

Щодо Прилук та Ніжина, там структура теж приблизно однакова була. Тобто три ескадрильї по десять літаків у штаті були. Скільки там літало, я не знаю. Але в Прилуках на час розпаду Радянського Союзу стояли вже літаки Ту-160. Але ж ці Ту-160 у нас в Україні використовуватись у бойовому застосуванні не могли. Чому? Тому що програмне забезпечення було при полку в Підмосков'ї. На наші Ту-22М3 група програмістів була своя, у Полтаві, і вони прошивали цю програму і апаратуру та вставляли у літак. І вже в машині ми контролювали, відстежували, чи правильно вона працює, бо ми всі ці координати знали, а от на літаку Ту-160 цих координат ніхто не знав.

Зараз вони пускають Х-101, Х-555. Переважно застосовують літаки Ту-95, і буває, що Ту-160 ще працюють по Україні. То оце все програмування було в Підмосков'ї, там був спеціальний центр.

Стратегічний бомбардувальник Ту-22К З особистого архіву Віктора Савченка

Стратегічний бомбардувальник Ту-95МС З особистого архіву Віктора Савченка

Стратегічний бомбардувальник Ту-160 З особистого архіву Віктора Савченка

Очільник Кремля Володимир Путін неодноразово погрожував ядерною зброєю, як і його соратник Дмитро Медведєв — натиснути на червону кнопку. На вашу думку, якщо Путін надасть такий наказ, то наскільки швидко натиснуть цю кнопку?

Це велике питання. Якби все так просто було, мабуть, вже давно б такий наказ був.

Наприклад, ядерні боєзаряди не зберігалися у нас на базі в Полтаві. Це була спеціальна служба, яка обслуговувала ці боєзаряди. Я, як командир корабля, під час виконання, наприклад, завдання із застосування ядерної зброї, неважливо якої: бомба чи ракета, я останній в цьому ланцюзі, який застосовує ядерну зброю в разі ухвалення рішення її застосування. Починаючи від славнозвісної червоної кнопки і закінчуючи безпосередньо виконавцем. Та щоб зробити безпосередній пуск, треба від президента до мене пройти, мабуть, ще до восьми осіб. І кожен ухвалює рішення на своїй ділянці.

За час своєї служби чи виконували ви практичні пуски ракет?

Я один із небагатьох у полку, який виконав аж три практичні пуски ракет. Два — будучи помічником командира корабля, коли тільки перейшов, і в перший рік були у нас навчання.

До речі, ми тоді вибороли вимпелЦе офіційний або сувенірний прапорець (малий стяг), який використовується як відзнака, знак приналежності до відомства, символ військової частини чи для нагородження. Це атрибут символіки, який часто використовують на заходах та робочих місцях. Міністерства оборони, як найкраща військова частина. Це вже другий наш був. На пострадянському просторі жодного полку тоді не було, щоб мав два вимпели "За мужність". По одному багато полків, а двох — ні.

Я першого разу пускав ракети, якраз у ядерному варіанті, вночі, по типу цілі на майданчику. Звісно, що там ніяких боєзарядів не було — болванка, імітатор. Пустили в той квадрат, який треба, влучили.

Вдруге — у 2000 році. Тоді двома екіпажами нашого полку ми брали участь у навчаннях Північного морського флоту РФ для імітації нанесення ракетного удару по авіаносцю. У Баренцевому морі тоді витягли велику баржу, вона радіоконтрастна була, куди треба було пускати ракети, практично причому, не тактично, а з пуском, зі скидом з літака. І от дивіться, 2 400 кілометрів від Полтави до точки пуску, плюс ще 265 кілометрів, хоча з тої висоти ракету можна пустити і з дальності 500 кілометрів. І ми двома екіпажами по одній ракеті пустили їх, і вони точно в баржу влучили.

Після пусків ракет у Баренцевому морі — 2000 рік З особистого архіву Віктора Савченка

З колегами після практичних пусків ракети в Баренцевому морі З особистого архіву Віктора Савченка

Ту-22М3 на авіабазі «Полтава» youtube.com/khmel71

Віктор Савченко на службі після пусків ракети в Баренцевому морі youtube.com/khmel71

Ту-22М3 на авіабазі у «Полтаві», 2000 рік youtube.com/khmel71

А потім, наступного дня, відбулася трагедія з російським атомним підводним човном "Курськ".Трагедія атомного підводного човна К-141 "Курськ" — катастрофа, що сталася 12 серпня 2000 року під час навчань у Баренцевому морі. Усі 118 членів екіпажу загинули після вибуху торпед, що призвело до затоплення човна на глибині 108 метрів.

І тоді намагалися звинуватити саме екіпаж з України, мене і мого колегу, в непрофесійності, але далі гучних заяв та публікацій у газетах, як-от "Московський комсомолець", нічого не відбулося.

Багато спеціалістів кажуть, що ці ракети — Х-22 — неточні. З чим я ніколи не був згодний і залишаюся при своїй думці. Тому що кожна ракета відрізняється. Якщо Х-22 призначена, наприклад, для несення ядерної зброї, а її запускають точково, то вона буде неточна. А от ракета, яка призначена для ураження у звичайному озброєнні, вона доволі точна.

Що відчуває льотчик, коли пускає ракету, хоч там і немає бойового заряду?

Воно цікаво, звісно, коли ракета відходить від літака і потім вперед за курсом — падає. Тоді запускаються її двигуни: стартові, маршові. Далі вона підіймається перед носом на свою траєкторію. Верхня траєкторія 22,5 кілометра від землі, а нижня — 11,5 кілометра, і от вона підіймається на цю висоту, лягає в горизонт паралельно землі й летить до точки переходу на пікірування, тобто на ураження цілі. Цього вже ми, льотчики, не бачимо, бо зазвичай після пуску зв'язку з ракетою немає, ми на неї вже впливати не можемо. Ми розвертаємося і далі повертаємося маршрутом додому, на аеродром базування.

Скільки годин нальоту ви виконали за роки служби?

Для нас, льотчиків дальньої авіації, цифра не показник, бо ми виконували іншу функцію — підготовку країни до війни та підтримки боєздатності. Якщо не зраджує пам'ять, то близько 1 700 годин налітав за роки служби.

Авіаційний парад над Хрещатиком

Розкажіть про перші авіаційні паради в Україні, де ви брали участь.

Перший парад із бойовими літаками був у 1997 році над аеродромом "Чайка", у передмісті Києва.

1997 рік. Підготовка до параду над «Чайкою» З особистого архіву Віктора Савченка

Підготовка до повітряного параду над «Чайкою» З особистого архіву Віктора Савченка

З екіпажем на наземному показі авіатехніки для керівництва держави на навчаннях в Миколаївській області. 1998 рік З особистого архіву Віктора Савченка

Тоді керівництво нашої авіації залучило протиповітряні війська і військово-повітряні сили. Я так зрозумів, що його провели, бо Україна вважалася як космічною, так і авіаційною державою, а парадів не проводили. А ще — показати, що у нас залишилися і фахівці, і літаки, дайте тільки гроші для підтримки. Бо якщо льотчик не літає пів року, то це не водій машини, який не їздить пів року. Машину можна припаркувати на узбіччі, а літак у повітрі не припаркуєш.

Другий парад провели на День Незалежності у 1999 році над Хрещатиком. Я на цей парад не літав, літав командир полку, я був запасним.

Тоді парад приймав міністр оборони України Олександр Кузьмук. Загалом взяли участь 3 тисячі військовослужбовців, 122 одиниці колісної та гусеничної техніки та вперше військова авіація.

Вже у 2001 році знову був повітряний парад на десяту річницю Дня Незалежності України, якраз я літав основним екіпажем, а командир полку був запасним. А у 2002 році я звільнився, і все.

На тому параді на трибуні були присутні на той час: Леонід Кучма — президент України, Володимир Путін — президент Росії, Віктор Медведчук — перший заступник голови Верховної Ради, Іван Плющ — голова Верховної Ради, Петро Порошенко. Також виступав Олександр Кузьмук, міністр оборони України.

"Коли твого друга калічать, розрізають, вбивають, як до цього ставитися?"

27 січня 2006 року в Полтаві розпиляли останній український літак дальньої бомбардувальної авіації Ту-22М3. Це стало частиною міжнародної "Програми спільного скорочення загрози", яка передбачала роззброєння УкраїниУ межах цієї програми, започаткованої у 1990-х роках, знищили 60 стратегічних бомбардувальників Ту-22М (17 моделей Ту-22М2 та 43 Ту-22М3), а також — 423 крилаті ракети Х-22. Це робили задля зменшення ризиків розповсюдження ядерної зброї та зміцнення міжнародної безпеки. після здобуття незалежності. Чи були ви тоді присутні?

Процес утилізації Ту-22М3 відбувався за фінансової й технічної підтримки США Музей важкої бомбардувальної авіації

Я про поїздку на цей процес не те що не замислювався, у мене навіть думки такої не було. Це, знаєте, як прийти до гільйотини, де твоєму найкращому другу зараз будуть голову відрізати, а ти маєш дивитися.

Літак — це як твій друг. За роки служби ти настільки його вивчив. Знаєш, де можна попросити, де можна обійти систему, і він тобі пробачає. І коли твого друга калічать, розрізають, вбивають, як до цього ставитися? Звісно — негативно.

Чому ви вирішили завершити службу саме у 2002 році?

Того року я мав проходити лікарсько-льотну військову комісію на придатність до виконання польотів. Звісно ж, льотна служба — це не "сир з маслом". Якісь вже патології стали виникати, проблеми зі здоров'ям. Та й у ті роки складно вже було служити, по 11 місяців не платили зарплату, а родину то утримувати треба. Військові відпрошувалися, щоб їх відпустили хоча би вугілля розвантажувати. Я відпускав на свій страх і ризик.

За роки навчання та служби у вас явно є колишні побратими в Росії. Спілкувалися з ними на тему війни в Україні?

З Далекого Сходу був товариш колись. Він цікавився ще з 2014 року, я йому намагався пояснити, і він до 2022-го розумів адекватно, що це недобре, що забрали Крим, розв'язали війну на Донбасі. Але 24 лютого, коли я йому написав, він мені каже, що якби не ми… Що з ним далі говорити? І так буквально всі. Заблокував, повидаляв. Більше ні з ким не спілкувався.

Як часто навідуєтесь на рідну Чернігівщину?

До COVID-19 я щороку їздив. Тепер намагаюсь, але як виходить. Зазвичай на поминальні дні, бо у мене на Ніжинщині батьки поховані.

Читати ще

Палаючий аеродром, перший бойовий виліт, втрата побратимів у небі. Історії з життя пілота Су-25 «Пумба» з Чернігівщини

Читати ще

Катапультувався після збиття, полон у Криму, повернення за штурвал літака. Інтерв’ю з льотчиком Андрієм Максимовим