За інформацією: Суспільне Чернівці.
Марія Фалібога та її рідний брат Василь Микитюк, який перебуває у полоні. Суспільне Чернівці
"Важко морально щовечора. Важко фізично, бо від тебе забрали твою частинку, частинку твоєї душі. Ти не знаєш, як він там почувається. Ти не знаєш, в якому він стані. Ти взагалі про нього нічого не знаєш. Як його рани? А якщо ті рани гниють?".
Ці слова, плачучи, каже молодша сестра бійця Третьої штурмової бригади з Буковини Марія Фалібога. Її рідний брат Василь Микитюк потрапив у полон, коли після скиду дрона втратив побратима і зайшов у бліндаж. Місяць про Василя нічого не було відомо.
Марія Фалібога, сестра полоненого військовослужбовця Василя Микитюка. Суспільне Чернівці
Пізніше Василь сам зателефонував до сестри, коли вона з родиною була на відпочинку.
"До мене дзвонить якийсь номер телефону, але не з України. І всі почали кричати, що це з Росії дзвонять. Я беру слухавку. Перше моє запитання: "Де ти?". У відповідь я почула: "У полоні".
Марія Фалібога та Василь Микитюк під час дзвінка. Фото надала Марія Фалібога
— Я живий, здоровий. Все добре.
— Ти де?
— У полоні. Я залишився живий — це найголовніше. Хоча я вже думав, що [не виживу]. Я вас дуже люблю!
— І ми тебе любимо.
— Тримайтесь з Богом. Па-па.
— Цьомики, па-па. Бережи себе, будь ласка.
На відео у Василя був синець навколо ока, перебинтована голова та бинт у ділянці шиї. Пізніше сестра побачила відео Василя з допиту — так дізналась, що у нього також травмована нога.
Скріншот відео з допиту Василя Микитюка. Марія Фалібога
"Кажуть, що двійнята, близнята відчувають один одного. Ми не двійнята і не близнята, ні, але ми кровинки один для одного, ми є одним цілим. Я старша, потім Вася на два роки менший, а потім Машка вже з великою різницею. Нас троє, але, як казала Машка в одному інтерв'ю, що мама з татом нас так зліпили до купки, що ми не можемо один без одного, ми відчуваємо один одного", — каже старша сестра Василя Юліана Олійник.
Фото Василя у будинку Юліани. Суспільне Чернівці
Старша сестра Василя Микитюка Юліана Олійник. Суспільне Чернівці
У січні Василю виповнилося 30 років. Тоді він вже був у полоні. До Третьої штурмової бригади Василь долучився на початку 2025 року. У березні вперше вийшов на позиції. Тоді з ним не було зв’язку приблизно 30 днів. Лише раз він сконтактував з сімʼєю через командира: на день народження батька передав вітання і сказав, що живий, здоровий.
"Ці 30 днів були важкі. Він вийшов з пораненням. Його евакуювали. Це було на Пасху. Ми сиділи за столом, прийшли з церкви, розпаковували кошики. І тут дзвінок, Вася дзвонить", — розповідають сестри.
Тоді у Василя діагностували контузію, осколок під оком та опік лівої сторони обличчя. Через два тижні реабілітації знову вийшов на позицію.
Скріншот з відео, яке Василь Микитюк надсилав рідним. Надала Марія Фалібога
"Третій вихід на позицію був у липні. Він мене попередив, що важко вийти з позиції, тому може затриматися. Але якось потім ще зміг зателефонувати. А 8 серпня до мене передзвонив хлопчина і сказав, що брат передав вітання моєму сину з днем народження, і що у нього все добре, він живий і здоровий, все супер", — каже Марія.
Фото брата та доньки у будинку Юліани. Суспільне Чернівці
"І вже 14 серпня він потрапив в полон, але ми цього ще не знали".
Сімʼя дізналась про полон 16 серпня, коли Василь зателефонував. Після цього Марія звернулася до ТЦК, поліції, здала ДНК та надала докази, що брат у полоні.
За кілька днів опублікували відео з допиту Василя. Там він розповідав деталі, як потрапив у полон.
Скріншот відео з допиту Василя Микитюка. Суспільне Чернівці
"Коли вони виходили з позиції, їх було двоє, але іншого хлопця вбили скидом з дрону. А він пішов поранений до бліндажу. Три доби був сам. Потім просив, щоб його вивели, але це не вдалося через дуже сильні обстріли. І він вирішив йти далі. Знайшов розбитий бліндаж, ще трошки посидів, а потім каже: "Ззаду я тільки почув, що мені в спину кажуть "Хохол, здавайся". І все. Я лишив автомат, все поклав, щоб мене не вбили. А далі опинився в полоні", — розповідає Марія.
"Чекаємо кожен обмін"
Ввечері напередодні кожного обміну, коли публікують картку з попередніми прізвищами, Марія надсилає її у сімейну групу, де також є мама та тато.
"Мені здається, що тоді навіть час йде довше. Ти сидиш, чекаєш, ой, щоб вже завтра. Для Машки ще важче, бо в неї чекання над телефоном — чекає на сповіщення в Дії або дзвінок", — каже Юліана.
Марія Фалібога та Юліана Олійник. Суспільне Чернівці
"Емоції зашкалюють. Біля мене завжди стоїть маленька камера і штатив. Якось Юліана забула, що не можна дзвонити до мене в ці дні з невідомих номерів. А вона подзвонила з номера подруги. І я вже розумію, що якраз в цей момент відбувається обмін, що от можуть дзвонити до мене з координаційного штабу, або Вася попросив когось подзвонити. І я зразу включаю камеру, беру трубку, і вона мені каже: "Доброго дня". Я кажу: "Оце ти гониш!". Реально, в мене вже сльози на очах, я вже чекаю того повідомлення", — каже Марія.
Марія каже, вмикає камеру, щоб записати ці емоції та показати Василю. У дні обміну сестри стараються бути разом, щоб розділити ці емоції. Також шукають фото звільнених, зближують, шукають обличчя брата та чекають повідомлення.
Сестри Василя Марія та Юліана. Суспільне Чернівці
"Коли Василя обміняють, мені здається, що я просто візьму телефон і за кожним номером у телефонній книзі буду дзвонити і казати: "Мій брат вдома, ми дочекалися, нарешті він вдома", — каже Юліана.
Дівчина чекає разом із сестрами
Сестри пишуть листи брату, однак не знають, чи він отримав бодай один.
"Писала, що ми його чекаємо. Щоб він тримав себе в руках, що всі його чекають, всі здорові. Коли він перший раз вийшов з позиції, він познайомився з дівчиною. Вона приїжджає до нас. Разом проводимо час. Я йому за це писала, що Танюша приїхала, все у нас добре, що ми з нею спілкуємося, ми з нею можемо говорити 3–4 години по відеозв'язку. Ну, людина теж чекає. Я надіюся, що у них все буде добре", — каже Марія.
Василь Микитюк під час служби. Фото надала Марія Фалібога
"Робимо максимум, що можемо"
Також Юліана та Марія виходять на акції підтримки військових, які в полоні та зниклі безвісти. Так намагаються бути їхнім голосом, замість них сказати: "Почуйте нас, поверніть їх".
Сестри з дітьми на акції на підтримку полонених та зниклих у Чернівцях. Суспільне Чернівці
"Він прийде, і ми покажемо, от, ми на тебе чекали. Ми не сиділи просто так, ми робили по максимуму, що ми можемо зробити. Ми не були осторонь цього. Ми брали участь з іншими сім'ями, ми з ними розмовляли, ми підтримували один одного", — каже Юліана.
Сестри з дітьми на акції на підтримку полонених та зниклих у Чернівцях. Суспільне Чернівці
Сестри розповідають, що люди по-різному реагують на акції. Наприклад, військовий з протезом зупиняється на авто та виходить на вулицю, а хтось просто не звертає уваги.
"Чоловік відстояв від початку і до кінця колони. Це чому? Тому що він розуміє. Він розуміє, наскільки це важливо для нас, як для сімей, які чекають. А є люди, які мають дві ноги, і вони не можуть достояти, поки та колона проїде. Вони сідають в машину і далі їдуть", — кажуть сестри.
Племінниця Василя Микитюка на акції у Чернівцях. Суспільне Чернівці
Вони також звертаються до Червоного Хреста з надією полегшити перебування українських бійців у полоні через цю організацію.
"Щоб було нормальне людське ставлення, щоб, принаймні, хоча б годували. Бо дивишся, які хлопці звідти повертаються. Це просто. Неодноразово сиджу за столом, їм, і ловить думка, чи їв Вася, чи він не голодний", — каже Юліана.
Картонки, з якими рідні Василя ходять на акції. Суспільне Чернівці
Вишивали "Рушник надії"
Нещодавно сестри взяли участь в акції “Рушник надії”. Ініціатива обʼєднує родини зниклих безвісти та полонених. Сімʼї по черзі створюють вишивку на одному полотні. Цей рушник — символ сподівання, що близькі незабаром повернуться додому, каже Юліана.
Юліана Олійник вишиває «Рушник надії». Суспільне Чернівці
"На цьому рушничку, крім того, що є віра і надія, на ньому є ще дуже багато сліз. Бо ти сидиш, вишиваєш, сльози самі зʼявляються. Ми робимо це для того, щоб полегшити свій біль, щоб не втрачати надії і для того, щоб підсилювати свою віру у те, що скоро усі будуть вдома. І брат скоро буде вдома", — каже Юліана.
Рушник надії. Суспільне Чернівці
"І ще коли подумаєш про те, що до тебе це так само робила якась сім'я, яка вклала сюди молитву, яка вклала сюди сльози, то, звичайно, це об'єднує. До мене чиясь сестра чи дружина так само сиділа над цим рушником, плакала, вишивала і надіялася, що скоро наші хлопці будуть вдома", — каже Юліана.
Юліана Олійник вишиває «Рушник надії». Суспільне Чернівці
"З відео, коли він телефонував з полону, запам'яталися його слова. Перше — це "Головне, що я живий". І друге, що він нам наголосив: "Моліться". І молимося, чекаємо. Кожного разу сідаєш, не вишиваєш просто так, а вишиваєш з думками, з молитвою", — каже Юліана.
Юліана та Марія — героїні документального проєкту "День вишиванки: шлях до себе" від Суспільне Чернівці. У ньому покажемо долі людей: від воїнів у полоні до полярників в Антарктиці. Від перших стібків дитячих сорочок до останнього вбрання героїв. Запрошуємо вас пригадати шлях та силу української вишиванки разом — премʼєра о 19:00:
