Фото: надано Валентиною Євген і Валентина Струтинські
Прорватися в Маріуполь
— Я дуже переживав, що не встигну, що не прорвемося, — каже Євген.
80 чоловік у трьох «кразах» їхали в Маріуполь. Їх попередили, що місто оточене, а основні дорогі прострілюються. Тож рухались полями, шукали шпарини, застрягали, хоча у «краза» нормальна прохідність.
За кілька місяців до того Євген саме звільнився в запас після 26 років військової служби. Це був перший крок до змін, на які наважилося подружжя військових — Євген і Валентина Струтинські. Вони планували переїзд до Києва. Валентині обіцяли переведення взимку. А ще вони хотіли дитину.
Проте довелося збирати рюкзак і знову йти до військкомату. Євген був одним із трьох сотень людей, які вже наступного дня після початку повномасштабного вторгнення прибули в обласний призовний пункт у Миколаєві. І одним із вісімдесятьох, хто раніше служив у морській піхоті.
Фото: надано Валентиною Євген і Валентина Струтинські
Пункт управління в Маріуполі, куди привезли Євгена разом з іншими хлопцями, щойно обстріляли. Машини ще палали, одного солдата-тиловика вбило, двох поранило, усе навколо – в осколках.
— Я такого ніколи не бачив. Звик до того, що коли ми їздили в сектори ООС, то там була окопна війна. Навіть трохи розгубився спочатку, — зізнається Євген.
Уночі вони перемістилися на Азовмаш, де тримала оборону 36 окрема бригада морської піхоти. Тут нарешті він побачив її.
— Іде мені назустріч. У касці, з автоматом, у броніку. Сльози на очах. Питаю в неї: “Чого ти плачеш?” Я приїхав, — усміхається Євген.
— Так, я розплакалася, — каже Валя. — Переживала за нього, щоб якась ДРГ не розбила їхню колону по дорозі.
Залишитися в місті
Востаннє Валя з Євгеном бачилися на Новий рік. Домовилися, що наступного разу Євген повернеться 8 березня. Але зустрілись раніше.
У Маріуполі Валентина була ще від початку грудня 2021-го — приїхала з Миколаєва на чергову ротацію. Бригада тоді займала позиції від Широкиного до Павлополя.
Валя — начальник цивільно-військового співробітництва бригади. Була сполучною ланкою між військовими й органами місцевого самоврядування, там, де дислокувалися підрозділи. А фактично допомагала місцевому населенню на лінії зіткнення і забезпечувала співпрацю з міжнародними гуманітарними організаціями.
Фото: надано Валентиною Валентина Струтинська
— Десь за тиждень до широкомасштабного вторгнення почалися потужні обстріли. Росіяни крили добряче, і з кожним днем обстріли набирали обертів, — розповідає Валя.
Проте вона була впевнена, що все обмежиться Донецькою і Луганською областями. Але навіть тоді, коли стало очевидно, що ні, а підрозділи бригади отримали наказ відійти в місто і зайняти кругову оборону, Валентина залишилась у Маріуполі.
Далі було тотальне знищення людей і міста.
— З Маріуполя зробили могильник, — каже вона. — У першій половині березня я ще приїздила в морг забирати тіла наших військовослужбовців. Там уже не було світла, не працювали холодильники і тіла цивільних, яких збирали по вулицях, просто лежали купами. Ритуалка (вочевидь, вони тоді ще працювали) привозила і скидала там, а інших забирала закопувати. У місті були такі стихійні кладовища, де людей заривали в ями. Напевно, таким і є апокаліпсис.
Спочатку Валя тримала зв’язок з місцевою владою, силовиками і представниками об’єднаного операційного штабу Маріуполя. Потім додалася задача з організації евакуації.
— Ми мусили підключитися до цього, бо вже не було ніякої адміністрації. А в нас, на лінії зіткнення в мікрорайоні Волонтерівка, в підвалі однієї школи укривалися багато цивільних. Їх треба було кудись вивезти, бо школу постійно обстрілювали, — розповідає вона.
Валя їздила містом у пошуках нового прихистку, поки врешті-решт не зупинилися на Драмтеатрі. Бо це центр, а там більше шансів на якусь гуманітарну допомогу або евакуацію. Принаймні так вона міркувала.
Фото: EPA/UPG
— Коли ми приїхали туди, то я побачила просто шалену кількість людей. І весь цей натовп кинувся до мене. Питали про зелений коридор, як виїхати, де ми живемо: чи в Україні, чи вже в “ДНР”. Зв’язок зник, люди були дезорієнтовані і розчаровані, що ніхто до них не приїжджає, нічого не пояснює, не надає інформації. Вони опинились в епіцентрі війни, і ніхто не допомагає їм звідти вибратися. Звичайно, їх це обурювало.
Валя і сама не мала відповіді на більшість питань:
— Казала, що ми в Україні, але місто в оточенні, ми боремось. Що гарантованого зеленого коридору немає, що хтось виїжджав у бік Запоріжжя, але росіяни їх обстрілювали. Морально важко було бачити всіх цих розгублених людей, які залишились сам на сам у такій ситуації.
Про авіаудар по Драмтеатру Валя дізналася з інтернету. Командування надавало їй доступ до мережі, оскільки вона мала виходити на зв’язок з родинами загиблих військовослужбовців. Це теж було частиною її роботи. Тоді її телефон розійшовся між дружинами й батьками військових. У всіх було одне питання: чи живий? І Валя шукала хлопців. Якщо знаходила інформацію, то передавала. Сім’ям, які втратили близьких, пояснювала, що їм робити далі. Вона і раніше виконувала цю функцію.
— Але я не була готова до такої кількості втрат побратимів, — визнає Валентина.
— Настільки злий був на неї за те, що не виїхала з Маріуполя, — каже Євген.
У його голосі й досі чутні сердиті нотки.
— Жінкам-військовослужбовицям командування дозволяло залишити Маріуполь. Я вважаю, що командири робили правильно. Це врятувало багато життів. Але Валентина вирішила, що оскільки вона офіцер, то не може залишити свою бригаду. Тим паче, їй треба було допомагати родинам загиблих. Але вона просто не знала, в якому масштабі все це буде. І що вона сама нічого з тим не вдіє.
Валя відказує:
— Я ні про що не шкодую. Значить, треба було пройти цей шлях. Він мене загартував.
Азовмаш
Вони познайомилися у 2016 році, коли Валентина приїхала потягом Ковель – Одеса служити. Військова частина відрядила Євгена зустріти її.
— Я відразу зрозуміла, що то моя людина. Він був такий світлий, випромінював добро, — каже Валя.
Того самого року вони розписалися, а згодом обвінчалися. Маріуполь вони пережили разом. Разом було не так страшно.
Фото: надано Валентиною Євген і Валентина Струтинські
Євген, якого розподілили в інженерний взвод, щодня заступав на пункт спостереження. І бігав до Валі в командний пункт управління, розташований за 500 м. Вона його сварила: “Не ходи”.
— Могло ж убити просто випадково, — каже Валя.
— Щодня обстріл. Оп, снаряд прилетів. А ти ж не в бункері, то вже навіть не пригинаєшся. На певному етапі з’явилась байдужість, — говорить Євген. — Уночі все взагалі по-особливому, бо добре видно. Бачиш спалах у небі, відраховуєш 16–17 секунд. А далі або, приміром, світляний дощик – це фосфор, або касети – бомба розривається десь за метрів сто від землі, а з неї вилітають маленькі бомбочки.
У квітні за 40 м від нього, коли він намагався забігти в укриття, вибухнула бомба. Вибуховою хвилею його закинуло в приміщення на сходи.
— Так я ще не літав, — усміхається Євген.
Але пощастило, вцілів. Тільки сильно контузило. Навіть ребра не поламав. Але ще поламають, додає він.
На Азовмаші не було азовсталівських бункерів, тільки звичайні підвали.
— Коли противник розумів, де наш командний пункт, то ракетою розносив підвал. Коли прилітало в приміщення, ми задихалися. Пилюки було стільки, що неможливо дихати. Допомагала тільки волога ганчірка, — розповідає Валя.
Наприкінці березня ситуація з водою і продуктами була вже критична. В одному ангарі знайшли широку трубу. Воду з неї пропускали через вату й пили. З їжі — половина одноразового стаканчика на день або каші, або ще чогось, що знайшли. Одного дня через недоїдання Валя знепритомніла.
Фото: Дмитро Козацький Азовсталь
— Питання про прорив почали обговорювати після того, як один наш батальйон потрапив у полон. Один фланг оголився. Його закрили як могли, підрозділи розтягнулися. Але люди — це ж не роботи. Вони отримували поранення, гинули. Госпіталь був постійно переповнений, — розповідає Валентина. — Спочатку вирішили, що треба прориватися на Азовсталь. Але потім усе перегралося. Йти по місту такою великою кількістю людей дуже небезпечно. Хоча той прорив у бік Волновахи виявився таким самим — на забій. Але сидіти і чекати, поки нас рознесуть «солнцепьоками», ніхто не хотів.
Напередодні прориву командування попередило: ви можете загинути, а можете потрапити в полон. Валя скинула телефон до заводських налаштувань.
Прорив
Місяць тої ночі світив яскраво. Це було добре, бо вся техніка мала висуватися з вимкненими фарами. Вихід з Азовмашу розписували по колонах. Євген з Валею мали їхати в різних. Це вперше за півтора місяця в заблокованому Маріуполі вони вирішили роз’єднатися. Думали, може, хоча б хтось один виживе.
— Коли справа дійшла безпосередньо до виїзду, то все змішалося. Їдеш, поруч танк, він чіпляє якусь колісну машину. Хтось застряг впоперек, — каже Євген. — А тут летить ворожий літак. Команда “повітря” – і всі стрибають з машин по посадках. Він над нами пролетів туди, де броня пішла вперед, і висипав на них те, що ніс на крилах. Усе свистіло, палало, летіли іскри — світло було, наче вдень. Пізніше по рації ми знову почули команду: “Ніхто нікуди не їде, всіх розстріляли. Повернутися на свої позиції і тримати”. Ось і все. Від заводу ми від’їхали, мабуть, менш ніж на кілометр.
Євген був упевнений, що Валя там, у колоні попереду. Рвався на її пошуки, старші тримали. Валя, колона якої так і не встигла висунутися, думала, що він загинув.
— І тут Євген заходить у підвал, — каже вона.
Позиції, на які повернулися вцілілі підрозділи, почала бомбити авіація.
— Коли на ранок 12 квітня ми вийшли на поверхню, то побачили, що всі ангари лежали, все горіло. Це найстрашніший день. Бригада на цьому прориві зазнала великих втрат, — розповідає Валентина. — Ми думали, що командування загинуло. І приймати рішення не було кому взагалі. Госпіталь переповнений лежачими. По радіостанції чули, що хтось знову збирався йти на прорив, але вже не було на чому, техніка згоріла. Не знали, чи вони це зробили. На Азовмаші лишались ми та ще два підрозділи з іншого краю заводу. Решта перемістилися на меткомбінат ім. Ілліча. Для нас машин уже не було. Дістатися туди могли тільки пішки, це 7 км. З нами поранені, як їх кинути? Ми чекали, що вирішать наші офіцери, які були на Ілліча. По обіді вони вийшли на зв’язок: збирайте найнеобхідніші речі. Ми уточнили з приводу зброї та засобів захисту. Нам сказали: брати не треба. Тоді ми зрозуміли, що це буде полон.
Фото: EPA/UPG
Спочатку їх перевезли на меткомбінат ім. Ілліча. Там росіяни забрали спальники, аптечки, каремати — те, що для них було цінним. Звідти доправили в селище Мирне, потім у Сартану. На черговій перевірці у Валі відібрали срібний ланцюжок з хрестиком.
«Це мій оберіг». — «Тебя на нем и повесят».
Поки вони їхали, Валя і Євген були разом — трималися за руки. У Сартані їх розділили по бараках: чоловіків окремо, жінок з пораненими окремо. Але там вони ще раз побачаться.
— Я попросила хлопців з “денееру” зустрітися з чоловіком, — пояснює Валя. — Вони пообіцяли привести його, коли начальство поїде. І ввечері справді почали приводити до нас чоловіків. Не тільки мого. Так ми сиділи і прощалися. Взагалі я була налаштована, що цивілізованіше поводитимуться в Росії. А виявилося навпаки. Складно пояснити, чому вони пішли нам назустріч. Але казали: “Мы тоже бывшие украинцы». Мені здалося, що вони самі хотіли поговорити, донести свою правду. А їхня правда: “Не надо было Майдана, был бы Янукович, все было бы хорошо». Мовляв, нащо та Європа, там такі ціни. “Ми в “денеері” копійки платимо за комунальні послуги, бензин дешевший. А ви захотіли Європу і получили собі Європу”. У них там мізки промиті. Але в росіян усе набагато гірше.
Після Сартани Євген і Валя потрапили в Оленівку. З цієї точки в кожного була своя траєкторія руху.
Фото: EPA/UPG Оленівська колонія.
Євген Струтинський: “В Оленівці під час прийомки з першого удару мені зламали ребра”
— У 2000-х я працював у військкоматі, займався питаннями призову, заповнював картки військовозобов’язаних. Старші казали на них “мертві списки”. Ніхто не вірив, що доведеться мобілізувати людей, що можлива така війна, як Друга світова. Я теж не вірив.
І про полон ніколи не думав. А після Маріуполя був впевнений, що не повернуся з нього. Тому і з Валею прощався по-справжньому. Я сам з Горлівки, усе життя в армії. Цього достатньо, аби вони вважали, що я воюю проти своїх. Так потім і вийшло. До мене було особливе ставлення.
В Оленівці під час прийомки з першого удару мені зламали ребра. Сусід по камері каже: “Вдихни глибоко. Якщо боляче, то поламані”.
За три дні відрахували більш ніж сотню солдатів і сержантів і вивезли в Ростовську область. Знову прийомка, знову побиття. Когось поселили в СІЗО, я потрапив у місце, що називали СУС. Хлопці потім вирахували, що це означає “строгие условия содержания”. На першому поверсі – одна велика камера, в якій стояли лавки, там туалет і їдальня. Усе в одному приміщенні, розділеному на клітки. Вдень ми перебували в ньому, а спали на другому поверсі. Щоб дістатися туди, треба було вийти на вулицю і піднятися по пожежній драбині.
Підйом о 6-й ранку. Нас виганяв спецназ з дубцями на шикування, ми мали співати російський гімн, а потім нас гнали на перший поверх. Голова на рівні колін, руки за спиною на замку – і ти маєш бігти. Тим часом отримуєш чи ногою, чи кийком від спецназу. Щоб було болячіше, били не гумовою частиною дубинки, а пластиковим руків’ям. Так ми і бігали й отримували синці.
Я раніше дуже любив фільм “В бой идут одни старики». У 6 років подивився і навіть мріяв стати льотчиком. А тепер ненавиджу цю “Смуглянку”. Таке враження, ніби росіяни застрягли там, у минулому столітті. Усі ці пісні, які вони змушували слухати або співати: “Катюша”, “День победы”… Підручники з історії, які вони підсовували читати.
“Вы бендеры, а наши деды воевали. Вы убиваете мирное население. Вы Мариуполь разбили». І давай мантулити. Вони всі хворі на голову. Людей мучать, які не можуть їм відповісти.
Загалом побити могли за будь-що: сидів-повернувся. Одному хлопцю дубинку на голові зламали на дві частини. Або змушували робити по півтори тисячі присідань. У всіх набрякали ноги, як у слонів, були. А сил дуже мало, бо харчування погане.
Давали їсти, щоб не здохли. 4–5 ложок юшки, пів листочка капусти і гнила картопля або й без неї. Де як. Пам’ятаю, як влітку в одній колонії привезли хліб у пакетах. Він одразу ж запліснявів і став таким липким, бо спека 30 градусів. Таким і годували.
На те, щоб усе з’їсти – 20 секунд. Сніданок і вечерю ще якось встигаєш проковтнути. А в обід — перше, друге і дуже гаряче. А якщо не з’їдаєш, то знову б’ють, за те, що марнуєш державні харчі.
Нас перевозили з місця на місце, але ми насправді не знали, де перебуваємо. Тільки здогадувалися. Приміром, вони десь пропустили штамп на наволочці. Або ми десь у коридорі почули їхню розмову. Були в СІЗО у Волгоградській області, якому саме виповнилося 300 років. Місцеві вертухаї і спецпризначенці дуже пишалися цим.
Фото: zmina.info
Це погане місце, гірше, ніж попереднє. Нас нікуди не виводили, тільки на допити і в баню по понеділках. Тепер понеділок для мене — морально важкий день. У тому СІЗО я дізнався, що таке шокер, а в подальшому — що таке “якісні” допити і електричний струм.
Коли мене привели на допит, то відразу сказали, хто я, що я, як цивільних убивав. «Не вбивав». — «Ні, вбивав. Зараз подивимось».
Від шокера на тілі залишаються маленькі кружечки підсмаленої шкіри, смердять вони відповідно. Біль такий, ніби тебе різко ріжуть ножем, але той біль швидко минає. А от якщо тебе побили дубинками, то синці на тижні. Потім ледь ноги пересуваєш, а то й взагалі не можеш встати або сісти. Усе чорне і як камінь.
Шокер — дитяча іграшка порівняно зі струмом. Пам’ятаєте сцену тортур з фільму “Рембо”? Сталлоне там кричить. Так ось, це неправда. Від струму ти не кричиш. Просто не можеш видушити із себе жодного звука. Щелепи, зуби — усе зводить, а тіло вигинається дугою. Не знаю, чому вони такі люди і звідки в них стільки ненависті та злості.
Восени був черговий переїзд. Ми сподівались, що це обмін, але ні — наступний СІЗО, вже у Володимирській області. Тієї ночі, коли ми приїхали, нас не били. Просто роздягнули, ми так і сиділи голими по камерах. Цілу добу не давали їсти. Аж поки всіх не зігнали в одне приміщення. Воно все було в кахлях, вікна відкриті, холодно, бо це жовтень. І ми стояли голяка наступні 5 годин, поки нас по одному висмикували на попередні допити.
Я не знав, що буде далі. Прожив день, відбій. Ти лягаєш і починаєш молитися. Обіцяв Господу Богу, що якщо виживу, то зроблю ось це і ось це. І так знову і знову.
Новин немає
На одному допиті Євген набрався нахабства і спитав, чи міняли жінок з Маріуполя. У відповідь: “З Маріуполя нікого не міняли”.
— Це було в липні. Я дуже засмутився. Надіявся, що Валя вже вдома. Бо в Оленівці були розмови про те, що першими обміняють жінок і поранених, — каже Євген.
На щастя, про Валентину його не сильно розпитували.
— Одного разу спитали: “Что тебе жена рассказывала?” Я сказав: “Та нічого. Що там баба може знати”. І вони відчепилися.
Фото: надано Валентиною Євген і Валентина Струтинські
Валентина Струтинська: “Порядок такий, що всі ходять або стоять, ніхто не сидить”
— В Оленівці нас, 40 жінок, посадили в камеру, розраховану на чотирьох. Спали і на столі, і під столом, і на ліжку, і під ліжком. Там само, в камері, ходили в туалет. Але каналізація не працювала. Нам давали баклажку з водою. Вони не були готові розмістити таку кількість людей. Та вже за кілька днів нас перевезли в Таганрог.
Розклад дня, як у СІЗО: підйом, перевірка, сніданок, обід, перевірка, вечеря. Порядок такий, що всі ходять або стоять, ніхто не сидить. “Потому что это не кабаре, нельзя ногу на ногу класть”. Ноги в нас були просто сині від втоми.
Якось до нас з іншого корпусу прийшов постовий. Постійно заглядав до камер, намагався спілкуватися. Зазирає до нас: “Вам вообще кто-то говорил, что можно сидеть? Ну так можете посидеть”. Це був єдиний раз, коли ми сиділи в камері.
Перевірка — ще те випробування. Тільки чуєш, що вони заходять у коридор, як цокають їхні каблуки, чуєш голоси чи як гарчать собаки, всередині стискається. Усе, що залишається — пережити це. Тебе виводять з камери, ставлять на розтяжку і перевіряють. Голова дуже низько — не крутитися, не дивитися. Якщо їм не подобається, як розставлені ноги, то вони можуть підсунути. Вони знають, як це робити.
До мене було прискіпливе ставлення. Один допит, приміром, тривав 4 години. До моїх обов’язків входила робота з міжнародними гуманітарними організаціями. Вони зачепилися за це, ніби я якийсь агент 007. Думали, що працюю на спецслужби. У чому мене тільки не звинувачували. Але зрештою я просто не мала, що їм сказати.
У Таганрозі була під прицілом у прямому сенсі. Під час перших допитів мала необережність сказати трохи правди. На питання «Как относишься к России и СВО?» відповіла, що погано. «Почему?» Бо Росія розв’язала на території України війну, гинуть люди. Відтоді почалося. Було таке, що і по три допити на день. Усе хотіли з мене дістати паролі до моїх акаунтів у соцмережах, мовляв, я там пишу про Росію погані речі і прославляю Степана Бандеру. На одному допиті сказали, що мене звинувачують в екстремізмі та розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, погрожували вивезти в Чечню. Про фізичне знущання хочу забути. Дуже переживала, щоб чоловік через мене не постраждав.
Я постійно молилася, і мене це трохи тішило. Неподалік від СІЗО була церква, і коли я чула дзвони, то сприймала це як знак, що Бог мене не покинув.
Уже у Валуйках я зрозуміла, що ми, напевно, не поїдемо додому так скоро, як хотілося б. Щоб не з’їхати з глузду, я пішла працювати у швейний цех — зрізала ниточки з виробів. Коли ми сиділи над тими ниточками, то мали можливість поспілкуватися з дівчатами з інших камер. До того ж були невеличкі перекури по 5 хвилин.
Інформації дуже бракувало, тому ми збирали будь-які зачіпки. Будь-яка дрібниця сприймалася як ковток повітря. Насправді ми думали, що дізнаємось щось, що наблизить нас до обміну. Ми обговорювали все почуте, будь-які уривки фраз, перекручували, роздмухували, раділи. Почуємо “не успеем отдохнуть, как уже новых привезут” – і вже щасливі, бо ж це означає, що нас відвезуть додому. Звісно, потім нічого такого не ставалося.
Пів години на день нам показували новини «Россия 24» або їхні пропагандистські передачі. Звідти теж можна було дізнатися якісь крихти. Приміром, нам кажуть, що Запоріжжя захопили. А по телебаченню показують карту воєнних дій – і там Запоріжжя наше. Ми знову радіємо. По зернинках складали картинку того, що відбувалось в Україні. А одного разу спецпризначенець із конвою сказав нашим дівчатам, що працювали на кухні: “В вашей стране не все так плохо, как говорят”. Загалом важко було повірити в те, у чому вони намагались нас переконати. Приміром: “Вы в курсе, что Западную Украину Польше отдали?” Це ж маячня.
Якось влітку мені вночі почулися виходи «градів». Вухам своїм не повірила. А згодом ми точно почали чути ствольну артилерію. Так ми зрозуміли, що недалеко від кордону. Росіяни нам і самі сказали: “Та вот она, ваша Украина, через 10 км”.
24 серпня ми домовилися прочитати спільну молитву і заспівати гімн. Одна дівчина мала гучно чхнути, коли наглядачі підуть після сніданку. Це був для нас знак починати. Я тихенько співала гімн, дівчата із сусідніх камер підспівували. Ми плакали, це був такий сум за рідними, за домом. Думаю, вони чули, що ми співаємо, але нічого не сказали. Так ми зустріли День Незалежності України у ворожому ув’язненні.
Раптом нам перестали показувати новини, тільки якісь уривки з фільмів. Їхні винищувачі літали табунами прямісінько над колонією, усе свистіло. Були такі приходи, що стіни і вікна двиготіли. Після одного серйозного прильоту нас вивезли. Напередодні у Валуйки привезли цивільну жінку з Харківської області. Її взяли нібито за співпрацю із ЗСУ. Дівчата встигли поспілкуватися з нею. Тоді ми дізналися, що почався наш контрнаступ і ми звільнили майже всю Харківську область.
Фото: EPA/UPG
У Таганрозі я дуже схудла. Нам давали два шматочки хліба на день і щось, що нагадувало радше помиї або трохи каші на воді. У Валуйках харчування було кращим. Пам’ятаю, як прийшов начальник колонії і сказав: “Откормили мы вас, теперь можно и на убой”. І невдовзі нас перевели в колонію в Курській області.
Мені пощастило, що я не затрималась там надовго. Там було жахливо холодно. Шибки вибиті, з них сифонило, так що ми брали покривало, знімали простирадло і вкривалися ним з головою, щоб надихати собі тепло. Від холоду не могли заснути. І цілими днями слухаємо по радіо документальний фільм про Степана Бандеру і Шептицького та крокуємо і співаємо “Смуглянку”, “День победы», “Вставай, страна огромная”, гімн Росії 12 разів поспіль. Уже не можеш, а кричати треба. Схоже і у Валуйках було. Сім патріотичних пісень, які запускали по колу: Газманов, «Любе», про православ’я, про трьох сестер Україну, Росію і Білорусь, про братерство. Вони вже самі від них ригали.
Якось у Валуйках я три тижні провела у штрафному ізоляторі разом з іще однією офіцером з «Айдару». Звідти нікуди не виводять, тільки поїсти. Ви сидите на лавці, бо ліжок немає, тільки нари. Зранку їх піднімаєш, на ніч опускаєш. Сидите мовчки, бо вже немає про що говорити. Сусідка по ізолятору мене тоді питала: “Боже, Валєр’ївна, про що ви постійно думаєте?”
Вона зізнавалась, що вже не витримує, бо подумки “і садок посадила, і хату переробила”. А я жила в мріях, ніби в паралельному житті. Це мене рятувало, коли накривав відчай. Я уявляла, яким далі буде моє життя, що я робитиму, коли повернусь.
Удома
“Струтинская, у тебя какой размер одежды и обуви?» Коли Валя почула це питання 20 вересня вранці, вона ще не знала, що це початок дороги додому. Останній її етап мав вигляд вузької стежки посеред переритої дороги і боліт навколо на кордоні між Білоруссю і Україною. Перед очима банер “Слава Україні — Героям Слава”.
Це мав би бути момент цілковитого щастя. Але тоді Валя не почула прізвища свого чоловіка.
— У Координаційному штабі мені лиш сказали, що нібито він був у Таганрозі. Більше я не знайшла жодної людини, яка бачила б його чи щось чула про нього. Це мене страшенно пригнічувало, — каже вона. — Після було ще кілька обмінів. І я розумію тих людей, які чекають на рідних, але не знаходять їх у списках. Кожного разу в мене ставалась істерика. Хотілося трощити все навколо.
Фото: скрин відео з обміну Валя (позаду ліворуч)
Минув більш ніж місяць відтоді, як Валя повернулась додому. Вона була в батьків, зайшла у храм, де вінчалась з Євгеном. Молилась як ніколи. А наступного дня збирала гриби в лісі. Рідні поруч, ліс — це найкраща реабілітація. Хтось настирливо намагався додзвонитися, аж поки не вдалося.
“Привіт, Сонечко”.
— Я не розумію, яке “сонечко”. Очима кліп-кліп. “Зайчику, це ти?” І все, більше не бачила ні грибів, нічого і ніг під собою не чула, — усміхається Валя.
26 жовтня Євгена забрали на допит. Він був здивований, бо вже три тижні нікого на поверсі не викликали.
— Одне питання тоді ввело мене у ступор. Я весь час називав себе старшим прапорщиком. Хоча фактично за місяць після звільнення у 2021 році мене переатестували за натовськими стандартами в майстер-сержанта. Але я цього ніколи не озвучував у полоні. І тут мене запитують: “Що таке майстер-сержант?”
Потім, лежачи в камері, Євген довго прокручував у голові, звідки вони знають і які будуть наслідки. Поки його знову не вивели спецпризначенці: “Сейчас убивать тебя будем”.
— Чотири на одного. Усі молоді, в балаклавах. Роздягнули, поставили на розтяжку. Потім сказали вдягатися в цивілку. Я не розумів, що відбувається. Узагалі не вірив, що це може бути обмін. Навпаки, здавалося, що мене перевдягнуть і, типу, під час втечі застрелять. Чомусь така майнула думка, — зізнається Євген.
Тієї ночі він так і не заснув. А на ранок відкрилась камера, його вивели, вдягнули на голову мішок, зверху замотали скотчем. Зрештою він опинився в літаку, почув прізвища тих, хто летів з ним. Це була різношерста компанія. Тоді і зрозумів: усе ж обмін.
— Я була в шоці, коли побачила його. Скелет зі шкірою, — каже Валя.
— Стрункий, як гілка кипариса, — сміється Євген.
Після полону він важив 56 кг замість своїх звичних 70.
Фото: надано Валентиною Євген Струтинський
Повернення не було простим для обох. Перші місяці мучили нічні жахіття. Часто снився той самий сюжет: ти потрапляєш у полон і тікаєш.
— Цей страх переслідував. Фактично не спиш. Бо коли прокидаєшся від сну, починаєш думати про тих, хто там залишився. І це мучить. Ти постійно в думках про тих людей, — каже Валя.
Ще в полоні вона пообіцяла собі, що на волі займатиметься питаннями полонених. Зараз Валя допомагає тим, хто повернувся, організовує реабілітацію, підтримує сім’ї полонених, безвісти зниклих і загиблих військовослужбовців.
— Фактично це соціальна робота з військовими і членами їхніх родин. Я вважаю, що зобов’язана цим займатися. Це мій борг перед тими людьми, хто в полоні, з якими ми були пліч-о-пліч, — пояснює вона.
Фото: надано Валентиною Євген і Валентина Струтинські
Нічні жахіття потроху почали відпускати тільки взимку. Проте мучили не тільки сни.
— Важко було звикнути до людей, — каже Євген. — Ходив серед них, як дикий. Пам’ятаю, як потрапив на одне свято. А там на столі вся ця смакота, шашлики. Мені стало прикро. Хотілося стати і крикнути: “Сука, жерете, а там хліба немає”. Стримував себе. Спочатку взагалі не бачив, з ким можу поговорити. Але зараз уже більш-менш. Настрій вернувся і жартувати можу на роботі. Але головне, в мене кардинально змінився світогляд. Раніше міг сильно нервувати через якісь дрібниці. Зараз цього немає, бо мені є з чим порівнювати. Усе стало легше. Живі-здорові, хліб і на хліб з маслом є. А якщо щось не виходить, ну зробимо іншого разу. Або щось придумаємо.
Як от в історії з обручками Євгена та Валі, які так і залишились десь у Росії. У Валуйках Валі видали квитанцію про те, що їх прийняли на зберігання. Проте назад уже не повернули.
Валя з Євгеном купували нові. Валя показує руку:
— Такі само, як у нас були — Краматорського ювелірного заводу.
Фото: надано Валентиною Євген і Валентина Струтинські
Олена Струк, кореспондентка LB.ua
