Портрет Дмитра Садовенка на алеї пам’яті у Дніпрі. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний
Дмитро Садовенко на фронті з 2018 року. Одразу після повноліття чоловік приєднався до 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". До 2024 року був заступником командира роти й згодом перевівся у 17-ту окрему танкову Криворізьку бригаду та став командиром. Наречена військового Юлія розказала: за можливості їздила до коханого на позиції, навіть деякий час разом проживали на Курщині. 19 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання армієць загинув.
Про спільні мрії та військовий шлях Дмитра – Юлія розповіла в інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
Історія знайомства Дмитра та Юлії
З Дімою ми познайомилися у 2024 році. Медики активно шукали того, хто купить хлопцям машину для роти. Вони кажуть: “Юлю, в нас новостворена рота, їм їхати з короткої на позиції, а в них немає автівки”. Я максимум десь за тиждень хлопцям придбала автівку з тих коштів, що в мене були зібрані, й я ще докинула. Їхала якраз до частини передавати автівку. І зустрічають мене: там були Діма і хлопці, яких я знала.
На наступний раз хлопці мені телефонують, кажуть: “Юль, а ти хочеш з гранатомета постріляти? Гранати покидати? З кулемета?”. Я кажу: “Хочу, а що, буде?” Вони кажуть: “Приїжджай”. І я якраз вже зібрала їм допомогу, яку просив Діма з хлопцями. Стоїмо на заправці, тут заходить букет квітів здоровений. І Діма.
Повернулися після полігону до будинку, де хлопці жили і просто спілкувалися, мабуть, до п'ятої ранку. Таким чином, ми почали поступово більше спілкуватися, більше знайомитися. І він ще так переживав, казав: "Я не хочу якихось таких відносин, я хочу знати людину". І потім я така: "Ну добре, значить будемо більш детально знайомитись".
Я заїхала до хлопців на тиждень жити в зону розташування. Працювала віддалено, а Діма був на полігоні. Ввечері ми або на позицію їздили до хлопців на Харківський напрямок, або розмовляли вже там вночі просто про життя, про ідеї, про цінності. І правда, оце було таким, мабуть, важливим переломним моментом, коли ти бачиш людину саме в тих умовах, в яких вона знаходиться постійно. І це, мабуть, було тим, що мене зачепило, і тому ми продовжили бути разом.
Юлія та її наречений Дмитро. З особистого архіву Юлії
"Він жив за принципом, що кожен має повернутися додому: полеглий, поранений, будь-хто"
Він пішов воювати у 18 років — це ще було АТО. У 2018 році він зібрав свої речі і пішов у військомат: "Я хочу в бойову бригаду, в 93-тю". Йому кажуть: "Ну, навіщо? Немає такого призову. Ти можеш у себе поруч з домом бути". Каже: "Ні, я хочу в бригаду".
Війна все ж таки його змінювала і емоційно, і психічно, і фізично. Він бачив, як гинуть люди. Він дуже важко переживав, коли хтось гинув. Він жив за принципом, що кожен має повернутися додому: полеглий, поранений, будь-хто має повернутися додому. Тобто, якщо на полі бою є загиблий — він за ним повернеться. Були операції, коли він їхав і забирав хлопців, незалежно від того, чи це небезпечно. Навіть евак туди не поїде, а він каже: “Ні, я обіцяв хлопцям, що всі приїдуть додому, в якому стані вони не були”.
У 2022 році у нього мав закінчуватися контракт, і він міг в принципі вже залишити війну, але він вирішив продовжити, тому що вже вони знали, що буде велика війна, і ворога вони вже зустрічали на Харківському напрямку. Коли танки сунули, вони вже були підготовлені, щоб відбивати територію. І повномасштабне вторгнення, мабуть, його ще більше не те, що загартувало, а принесло йому досвіду і ще більше, мабуть, втрат, які далі вплинули на його військову службу. У нього на очах загинув його ротний, і Дімі довелося під час штурму взяти на себе повністю керування механізованим батальйоном.
Дмитро Садовенко на позицції. З особистого архіву Юлії
"За один наступ він постарів на 10 років"
У нього до цього не було офіцерського звання. Він отримав молодший лейтенант і перейшов в 17-ту танкову бригаду. 2024 рік. З Харківського напрямку їх перекинули на Сумщину. Він, правда, так радів. Я кажу: "Ти чого такий радий?". Він каже: "Бліндажі копати, позиції робити".
Потім їх перекинули на Курщину. Він мені каже: “Юлю, мені треба закордонний паспорт”. Я кажу: “Навіщо? Тебе навчати відправляють?”. Він каже: “Ну, майже. Пам'ятаєш, ти жартувала, що ми з тобою в Белгород не потрапимо?”. Я кажу: "Так". А він мені: "А в Суджу потрапимо”. Питаю: "Вас перекинуть?". А він каже: "Ні, не їдь, бо мені буде не до цього, мені треба зібрати хлопців". Я кажу: "Ні, ну буквально просто хоча б годинку з тобою побути". І він такий ввечері каже: "Ну, приїжджай".
Через три місяці я дізналася, що коли вони йшли на Курщину, він купив мені підвіску. У нього були гроші тільки на один суп і дві води. У нього залишилося лише 10 гривень на картці.Він казав: “Я дуже хотів, щоб у тебе від мене щось залишилося, якщо я не повернуся. Тому що якщо на Донбасі я знаю кожний кущ, то на Курщині я не знаю нічого”.
Я практично з ним вже прощалася. Через те, що я не спала кілька діб, я заснула. Я прокидаюсь — його немає. І я починаю плакати, бо я не запам'ятала, чи я його обійняла і поцілувала. І він поїхав. Його не було на зв'язку. І вже через кілька днів, коли вони дісталися безпечного, скажемо, місця, він сказав: "Та ні, ти мене обійняла".
Дмитро та Юлія на кордоні з Курщиною. З особистого архіву Юлії
Він десь через добу вийшов на зв'язок, сказав, що живий, і в нього є кілька годин. Я приїхала до Діми, і я побачила, як він просто постарів на 10 років. Просто за один наступ він постарів. У нього не було жодного загиблого, у нього було тільки двоє трьохсотих. В той момент, мабуть, я зрозуміла, що я вже не хочу бути волонтером — я стала просто жінкою, яка боїться втратити близьку людину.
Я пішла хитрим шляхом — я попросилась туди жити. Ну, як пожити? Я сказала: “Можна мені на один день? Я тільки подивлюся, як волонтер передав допомогу”. Він каже: “Там село обстрілюється, купа незнайомих чоловіків, ворожа територія — чого ти будеш їхати?”. Я кажу: “Ну, я на один день, потім ви мене в Суми і все”. І вийшло так, що я заїхала спочатку на тиждень, а потім я виїхала на тиждень на роботу і вже приїхала надовше. І поступово ми, мабуть, почали облаштовувати свій дім там.
Ми і в Суджу їздили з ним вдвох. Наші хлопці, на відміну від "кацапів", приїжджали і привозили їжу місцевим. Там у більшості були пенсіонери, які просто не змогли виїхати. Вони привозили їжу, вони привозили воду, вони максимально поводилися адекватно по відношенню до людей.
Пропозицію він мені зробив за два місяці до загибелі. Їхати на Курщину по дорозі, і він: "Ти вийдеш за мене?" Я така: "Ти серйозно?". Він такий: "Ну, так". Я, звісно ж, відповіла: "Так". Для мене головне було не каблучки — ми вже жили в сім'ї. Ми почали облаштовувати побут. Ми жили як сім'я.
Дмитро та Юлія у Суджі. З особистого архіву Юлії
"Коли повертався на фронт, доля, мабуть, не хотіла його відпускати"
Коли він до мене приїхав в Дніпро, щоб забрати назад на Сумщину або на Курщину, його доля, мабуть, не хотіла відпускати. Ми їдемо — машина блокується на замок, нам її потім вскривали. Якраз це було 17 лютого, перед тим, як їхати назад на Курщину з Дніпра. Ми приїжджаємо в Харків — у нас падає брелок, розбивається на запчастини, і ми його склеюємо на заправці. Ми приїжджаємо в Суми — у нас машина, яка вранці їхала на турбіні під 200, їде 30 і постійно "чек" вивалюється. Тобто всі машини максимально показували: "Ні, не їдь". А він такий: "Та ні, я відремонтую".
Він 18 числа поїхав. Приїжджає він ввечері, і ми говорили, що ми будемо їхати додому, що ми будемо готуватись до весілля. І тут його викликають о 10-й вечора, кажуть: “Завтра по "сіряку" ви їдете на виїзд”. Він спускається по сходам, і я розумію, що він не повернеться.
Я просиділа до ранку в очікуванні, що мені просто подзвонять і скажуть, що його немає. Я хотіла, щоб він вийшов, переживала, молилась. Але от цей стан, коли ти розумієш, що щось відбувається, на що ти не можеш вплинути, накривав ще більше. І о 04:21 Діма написав, що все добре, що вони скоро вирушають. Я думала, що вони вже повертаються звідти, а потім пишуть мені десь о 05:30 "кацапи" в коментарі під відео: “Твій 200 на трасі на Суджу”. І телефонує через дві години комбат і каже, що він загинув якраз по дорозі на Суджу.
Був підрив машини, і він був єдиним загиблим в той ранок. Він не мав сідати за кермо, але, розуміючи, яка там територія, що хлопці можуть не зорієнтуватися, він сів за кермо замість водія. І, на жаль, у нього було дуже важке поранення, тобто тазостегнове на виліт. Він ще був живий, бо дівчата, коли підходили медики, казали, що коли його спускали, він казав: “Я помираю, врятуйте мене”. Він розумів, він був повністю в свідомості. І дівчинка, яка з ними була в машині, казала, що він відповідав, скільки йому років, як його звуть, звідки він. Він весь час от був при свідомості, стікаючи кров'ю, на жаль. У нього була зупинка серця.
Дмитро Садовенко під час бойових дій на Курщині. З особистого архіву Юлії
"Я поцілувала й обійняла його за три години до загибелі"
Мамі про його загибель повідомляла я. Командування побоялося. Коли ми приїхали з Сумщини в Кременчук, вона відкрила двері і в принципі вже зрозуміла, що якщо стоїть купа людей серед ночі, то це не добре. І вона каже: “Що сталося?”. Я кажу: “Діма загинув.”
Тобто я була тією людиною, яка зруйнувала її життя. Бо я принесла їй цю звістку. Тобто ми планували їхати знайомитися, як-то, кажуть, з майбутньою свекрухою на весілля, а по факту я їй повідомляю, що сина її немає.
Дмитро Садовенко разом з мамою. З особистого архіву Юлії
Я була саме тією людиною, яка поцілувала, обійняла його за три години до загибелі. Я була тією людиною, яка привезла його додому. І тією людиною, яка його поцілувала востаннє, перед тим, як закрила труну і опустила в землю. І зараз, мабуть, так виходить, що я та людина, яка несе про нього пам'ять.
І в Кременчуці ми вже його зустрічали, привезли в морг. Мені казали, що буде з почестями, а відкривають двері, й він там просто в пакеті на підлозі лежить. І в мене просто планка падає: я починаю кричати, я починаю істерити. І його ще, коли виносили, впустили. На наступний день нам треба було їхати на опізнання, яке теж для мене стало черговим нервовим зривом, тому що, по-перше, я його, грубо кажучи, за день до цього відпускала живого, здорового. І знімають оцю марлю з нього — трубка в роті, в нього очі відкриті. Потім вже мені сказали, що він так і помер з відкритими очима.
Коли закінчилося поховання і ми до Діми приїхали на кладовище, я кажу: "Я тобі обіцяла зібрати хлопців — я тобі їх зібрала".
Дмитро Садовенко разом з побратимами. З особистого архіву Юлії
У нас має бути теж правильна культура пам'яті вже навіть від моменту загибелі. Тому що родині бачити оці речі, чесно, це не те, що важко — це руйнує твій світ, і ти починаєш ненавидіти навіть систему, яка це все робить. І тоді це мене, мабуть, і зламало.
На Діму робилися ставки — він був таким солодким подарунком для ворогів. На нього були на сайтах ставки мільйонні, ще на Донбасі. Тобто за його голову платили гроші, якби його піймали. І навіть коли він загинув, ми заходили на сайт, і на ньому вже стояв хрест, що вже все відпрацьовано.
Вони через мене слідкували за Дімою. Я ж тому не викладала Діму, бо я знала, що на нього є ставки. І коли я їздила, він ще ображався, казав: “А ти мене не викладаєш так часто в Інтернеті. От ми з тобою там поїхали в Суми, ти могла історію там викласти ще щось”. А я йому не можу сказати, що стоять п'ять мільйонів винагороди за його голову.
Коли Діма загинув, вони робили відео, що він лежить в труні, і потім я лежу в труні, типу, наступна.
Прощання з Дмитром Садовенком. З особистого архіву Юлії
"Він сім років жив в режимі вживання, виносячи своїх друзів, які гинули на очах"
От з Дімою, коли ми спілкувалися про дітей, він казав, що неважливо, хто народиться, хлопчик чи дівчинка, головне, щоб цю дитину любили обоє батьків. Тобто, щоб ця дитина зростала в повноцінній сім'ї.
Мені болить теж, що в нас немає дітей, немає продовження. Тобто, не буде продовження його, його генів, його принципів, його характеру. І це дуже складно.
Найбільше мені болить те, що він не прожив звичайного життя. Сім років свого життя він, окрім окопів, практично нічого не бачив. Якщо можна було поїсти сухпай або просто макарони з хлібом, то він їв це, а кошти відкладав на ремонт машини. Він максимально все робив для хлопців.
Юлія на алеї пам’яті у Дніпрі. Суспільне Дніпро/Юрій Тинний
Мені дуже болить, що він сім років жив в режимі вживання в окопах, виносячи своїх друзів, які гинули на очах. І такого простого життя в нього не було. І його відібрали саме в той момент, коли воно в нього могло бути. Плюс він хотів переходити в іншу бригаду, щоб подалі бути від фронту. І саме от в цей момент, коли в нього життя починає наче трошки світлішати, в нього просто все забирають.
