Фото: Макс Требухов
«Відключаю телефон і бачу, як перед обличчям розлітається лобове скло»
Разом з Мирославою, її донькою та водієм у машині також їхав їхній кіт, який напередодні постраждав через приліт у двір. Його пошкодженому оку потрібна була ветеринарна допомога. До того донька невблаганно відмовлялася виїжджати, щоб не залишати вісьмох котів, за якими доглядала сім’я.
– 7 березня в обід було затишшя, ми вийшли з підвалу, куди мусили піти на ніч після того, як снаряд під вікно прилетів. Вікна повилітали, батареї були пошкоджені, газова труба теж, через що у квартиру потрапляв газ. Тож вийшли надвір подихати свіжим повітрям, під’їжджає бус, хлопець запитує, чи будемо евакуйовуватися. Кажу: якщо заберете нас усіх, чоловік 16, включно з лежачим інвалідом, то так. За 10 хвилин за нами приїхало штук шість легкових машин. Син допомагав садити інваліда і сів теж у ту машину разом із собакою, яка прибилася до нас 24 лютого. Чоловіка з нашою собакою посадили в іншу машину, а ми з донькою і переноскою з котом сіли в останню.
Фото: facebook/Мирослава Свистович
У нашій машині залишалося ще два місця. Усі поїхали по вулиці Соборній до Романівського мосту, а наш водій каже, що якщо вже є місце, то заберемо когось іще, – і замість того, щоб їхати за всіма, повертає по вулиці Тищенка. Ми виїжджаємо на Університетську, яку на той момент уже захопили росіяни. Про що ми не знали, бо були кілька днів без зв’язку.
Там уперше за три дні я зловила зв’язок і говорила з подругою по телефону. Кажу: «Зараз евакуюємось, як будемо в Києві — наберу». Відключаю телефон і бачу, як розлітається лобове скло, при тому звуків не чую, але розумію, що нас обстрілюють.
“Бабусь привозили на дитячих візочках, на будівельних тачках, несли на руках». Волонтер Червоного Хреста про евакуацію з Ірпеня
Фото: facebook/Мирослава Свистович
Зустріч з російськими автоматниками
Після обстрілу машина, в якій були Мирослава, Лада, водій і кіт, продовжила рух. Водій тим часом відчинив двері і випав з автівки. Що з ним було далі, жінка не знає досі.
Тоді вона вирішила, що час і їм вибиратися звідти. Вискочила на ходу разом з речами, донька з котом залишилися всередині. Авто покотилося в кювет. У той самий час Мирослава побачила, як до них наближаються троє російських військових – в екіпіруванні, з автоматами.
Перша думка – тікати. Навприсядки жінка перебралася до доньки, запропонувала залишити переноску з твариною і забиратися звідти, але Лада затялася – кота не покине. Залишилося лежати чекати, доки підійдуть озброєні росіяни.
– Коли вони вже були поряд, я вирішила просити про допомогу: знаю, що є такий психологічний прийом – людина, яку просять допомогти, на підсвідомому рівні відчуває, що вона має це зробити. Та і для мене важливо було, щоб не вони ініціювали розмову, а я, щоб вони на мене реагували, а не навпаки.
Фото: Макс Требухов
І тут ці військові за 10 метрів уже, я підіймаю руку, кажу: «Помогите, пожайлуста, у нас здесь такое-то случилось». Вони підійшли, запитали, хто ми, чому ми тут, сказали викинути телефон – розтоптали його.
А також запитали, де наш водій, і я так і не зрозуміла, вони що, не бачили, як він випав… Тому в мене є надія, що він усе ж вижив і зміг десь утекти, заховатися. Бо ми так і не встигли познайомитися, це все відбулося – і п’яти хвилин не минуло. Я й досі не знаю, що з ним усе ж було далі.
“Куда вы едете? К укропам? В Хохляндию?” Що криється за короткою фразою “ми виїхали з окупованого півдня”
Безпека
Після того, як росіяни перевірили документи Мирослави і Лади, їх відпустили, сказали йти до вулиці Соборної. Так вони рушили пішки до шляху, що вів у безпеку. Тоді жінка ще не знала, що в животі її доньки застрягла куля.
– Вона не сказала мені про поранення жодного слова. Уже потім пригадувала, що їй було дуже важко йти, каже, кожну секунду хотілося сісти і не рухатися, бо в животі наче камінь був. Але каже, йшла і думала: «Я що, якийсь слабак?»
Ми пройшли десь кілометр. Страх був увесь час, на фоні постійно лунали вибухи. Тривали бої. Коли вийшли на дорогу, нам пощастило, бо їхали волонтери, вони нас забрали.
Фото: facebook/Мирослава Свистович
Коли ми перетнули кладку, ще одні волонтери почали сумки забирати, переноску. Лада йшла за мною, а я ще й підганяла її весь час. Один хлопець помітив, що їй погано, запитав: «Ти поранена? Тебе понести?» А я кажу: «Та ні, з нею все нормально». І тут вона відповідає: «Так».
Він її переніс, поклав на ноші, розрізали одяг, дивлюся – у неї під курткою все в крові. Там було два поранення: одна куля пронизала праву молочну залозу, а друга застрягла в животі і пошкодила кишківник. На щастя, обидві нічого життєво важливого не зачепили.
«Не знаю, чи переконала б доньку виїхати, якби не кіт»
Дівчину доставили в лікарню, швидко прооперували. Ніяких наслідків і ускладнень для її здоров’я не виявилось, каже Мирослава. Тільки цілу ніч після операції Лада переймалася за кота, якого все ж вдалося вивезти.
– Цілу ніч моя дитина, не відійшовши від наркозу, питала, де кіт. Я їй брехала, що тато вже забрав його. Але ж транспорт не ходив, таксі не працювало, і кіт був з нами весь цей час у лікарні.
Фото: facebook/Мирослава Свистович
Зранку чоловік знайшов волонтерів, вони забрали того кота, і ветеринар за 10 000 гривень вирізав йому те око. Ось так і вийшло: дитину безоплатно полікували, а кіт обійшовся в десять тисяч.
Ладі на той момент було 22 роки. У неї психологічний розлад, вона має соціальну фобію: некомфортно почуває себе серед людей і говорить тільки з тими, кого добре знає — родичі, найближчі друзі. І тому дуже любить тварин, тому для неї вони на першому місці. Тому в нас постійно вдома їжаки, миші. Ми навіть якось мишей до ветеринара водили.
Життя після
Сім’я Мирослави досі живе в Києві. Каже, їм пощастило: за всю зиму в будинку не вимикали світло, тож вдавалося без проблем і волонтерити для ЗСУ, і працювати. «Треба на життя заробляти і тварин годувати», – жартує жінка.
У їхній квартирі в Ірпені треба ще дещо доробити, замінити побиті уламками меблі. Батареї вже переварили самі, вікна допоміг поставити Червоний Хрест.
Кота відправили в Ірпінь, бо в столичній квартирі йому жилося сумно – весь час кричав. Тож його вирішили повернути в рідні місця, там за ним і його «бандою» доглядає сусідка.
– Тільки Ірпінь звільнили на початку квітня, приходжу додому – дочки немає. Питаю в сина — не знає. Дзвоню їй – немає зв’язку. Тут телефонує сусідка, каже: «Мирославо, ви знаєте, що ваша дочка в Ірпені?» Вона без ключа приїхала, щоб подивитися, чи все добре з котами. На щастя, вони всі живі-здорові, ніхто не постраждав.
Фото: facebook/Мирослава Свистович
Самі в Ірпінь їздимо постійно. Там дуже швидко все відбудовується. Життя продовжується. Хоча, багатоповерховим будинкам ще якось допомагають, правда, люди в основному за свій кошт роблять або з допомогою благодійних фондів, а приватний сектор, вони полишені самі на себе.
Росіяни повністю зруйнували майже півтори тисячі приватних будинків в Ірпені, – Маркушин
Кармічне завдання
Жінка дивується, що її допис став таким вірусним. Каже, люди переживали і жахливіші речі. Але не пригадати всього, що з ними трапилося, не могла.
– Написала до річниці, вирішила згадати. І є внутрішня потреба ділитися таким досвідом, бо розумію, що це десь повинно зберігатися, щоб люди про це пам’ятали. Аби це більше повторювалось. Бо знаєте, в людей коротка пам’ять: у нас уже 2015 року після окупації Криму і східних територій багато людей не вважали Росію ворогом. Тому я вважаю, що про це варто пам’ятати і нагадувати.
Фото: Макс Требухов
Виїжджати з країни ми не плануємо. Лада не хоче. Вона абсолютно спокійна. Під час тривог спокійніша за будь-кого. У неї своє бачення цього всього: рашистів вона не боялася, бо, каже, знала, що нас не вб’ють, адже ми, за її словами, не відпрацювали свої кармічні завдання, нам ще треба врятувати дуже багато котів, собак і їжачків.
Крилаті пацієнти. Від кого і для чого рятують кажанів в Українському центрі реабілітації рукокрилих
Катерина Амеліна, кореспондентка LB.ua
