За інформацією: Суспільне Тернопіль.
Ірина Жукова. Суспільне Тернопіль
Психологиня-гештальттерапевтка Ірина Жукова родом з Кривого Рогу. Переїхала на Тернопільщину на початку повномасштабного вторгнення. У Кременці працює за державними програмами з внутрішньо переміщеними людьми, військовими, ветеранами та родинами загиблих бійців.
Жінка розповіла Суспільному, як допомагає впоратися з втратою під час війни, страхом та наслідками психічних травм.
Розкажіть, коли переїхали до Кременця і як почали працювати тут?
На Тернопільщину приїхали з чоловіком на початку війни. Кривий Ріг — моє рідне місто. Але коли 4 місяці я пожила за межами Тернопільщини, то сумувала саме за Кременцем.
Долучитися до психотерапевтичної роботи запросила голова громадської організації "Товариство батьків дітей з інвалідністю та їх друзів "Зоря надії" Алла Андрощук, щоб підтримувати проєкти, на які виділяли державне фінансування для допомоги внутрішньо переміщеним особам. Це був дуже гарячий період, коли люди були розгублені. Це був перший досвід того, як допомагати сім’ям, які опинилися у скрутному становищі. Хтось втратив житло, хтось пішов на фронт та розлучився з родиною. Це було непросте завдання.
Робота з внутрішньо-переміщеними особами. Ірина Жукова
Як Ви справлялися з нею?
Миттєво поринула у додаткові програми навчання у цьому напрямку. Нас навчали ізраїльські колеги, які уже мали досвід допомоги під час війни. Це були безкоштовні вебінари, які стали ковтком чистого повітря і орієнтиром, куди рухатися далі. Ми потрапили у першу хвилю, й згодом проєкт за проєктом почали допомагати людям в Кременецькій громаді.
Робота з держслужбовцями. Ірина Жукова"Коли стало зрозуміло, що швидко війна не закінчиться, почали підтримувати родини загиблих воїнів"
Кого конкретно Ви підтримуєте і як саме це відбувається?
Коли стало зрозуміло, що швидко війна не закінчиться, виникла ідея безкоштовно підтримувати сім’ї загиблих воїнів з Кременецької громади. Раз на два тижні упродовж двох років проводили групову терапію. У цей час участь у ній брали понад 50 жінок. Загалом напрямків і методів багато. Працюю і в клінічному підході, і як нейропсихологиня, і як арттерапевтка.
У ці групи деякі жінки приходили постійно, хтось — на певний термін, щоб отримати підтримку за необхідністю. Але більшість відзначали, що стабілізувався емоційний стан, вони відчули полегшення.
Робота з родинами загиблих військових. Ірина Жукова
Як саме Ви допомагаєте дружинам, які переживають втрату чоловіка, матерям, які поховали синів?
Робота з горем і втратою — це дуже складний момент. Кожна людина проживає його по-своєму. Є певні життєві ситуації, які впливають на гнучкість нервової системи і здатність людини пережити горе. Групова динаміка допомагає пережити такі важкі стани. Там є підтримка, ми можемо полікуватися там об когось.
У кожній групі ми проводимо інтерактивні вправи. Не просто, аби провести час, а пропрацювати оці глибинні, складні стани. Я проводжу саму групу і приділяю увагу, терапевтичний час кожній окремій людині.
Ірина Жукова. Суспільне Тернопіль"Коли до болю втрати додається ще й образа, стає ще важче"
Дуже важко переживати горе наодинці. Це дуже травматична ситуація. Добре, коли є місця, де можна потрапити в коло, де тебе розуміють, де не втішатимуть загальними фразами на зразок: "Та нічого, воно минеться", "Час лікує". Це, до речі, сильно ранить жінок, які втратили на війні синів, чоловіків. А коли до болю втрати додається ще й образа на тих, хто не розуміє, бо не пережив цього, стає набагато важче. Коли ми дивимося на світ через призму свого болю, наші почуття звужуються і, як правило, ми шукаємо винних. Людина плекає свій біль, вона носить його довгі роки.
Які це має наслідки, чи виливається у якісь психологічні збої чи захворювання?
Трапляються складні випадки. Шість, десять років людина не може адаптуватися до втрати, а застрягає на фазі непрожитого горя. Як наслідок цього може бути стресовий, депресивний, тривожний розлад. І наше тіло на все це не може не відгукнутися. Тому з цим треба працювати.
Коли людина довго плекає свій біль, я кажу прямо: уяви, що ти прив’язала свого загиблого сина чи чоловіка собі на спину і живеш з цим. Якби твоя рідна людина була жива, чи була б вона рада тому, як ти побиваєшся? Живи, як не для себе, то для нього, або й за себе, й за нього.
Або інша історія. У матері дві дитини, одна загинула. Вона вбивається за дитиною, яка пішла. Як правило, цикл гострого горювання минає за рік і виходить у світлий сум, де людина адаптивно живе. Але йдуть роки і мама, "впавши в могилу", залишається в горі. Вона в депресії, а дитина, яка залишилася, почувається покинутою. На це я часто звертаю увагу.
Психологиня-гештальттерапевтка. Суспільне Тернопіль"Провина вцілілого — велика загальна проблема у військових"
Як Ви повертаєте до життя жінок у своїх груповій терапії?
Люблю роботу у групах, часто це ефективно. Дуже допомагає арттерапія. Емоцію легше пережити, коли ми її матеріалізуємо — зробили щось, написали, намалювали. І після цих вправ жінки казали: “Якимось дивом мені стало легше”. Мені важливо, щоб людина не просто послухала, побула, зібрала пакуночок свого болю і пішла. Ми залишалися, поки не приходило якесь рішення.
Арттерапія. Ірина Жукова
Чи доводилося Вам працювати із військовими?
Був чоловік у СЗЧ з повністю тривожним розладом, ми працювали з провиною вцілілого. У військових це велика нагальна проблема: чому він помер, а я живий? Самому важко з цим впоратися, щоб дати раду провині, потрібна ще одна людина. Потрібно, щоб хтось відмінив цю провину. Ми розглядаємо це з усіх боків, щоб людина побачила, що вона не всесильна, вона не має властивостей Бога чи долі. Є обставини непереборної сили, які ми можемо спробувати прийняти і пристосуватися.
Ірина Жукова. Суспільне Тернопіль"Найважче працювати з рідними зниклих безвісти, там немає крапки"
Чи працюєте із рідними зниклих безвісти військових? Як їм можна допомогти?
У психологів між собою найважчою вважається категорія роботи з людьми, рідні яких зникли безвісти. Там немає крапки. У таких родинах страждають і жінки, і діти, вони не розуміють, що їм робити.
У мене є клієнтка, чоловік якої, попри її прохання і вмовляння, пішов на війну. Він пішов і зник безвісти 4 роки тому. Побратими кажуть, що, схоже, він загинув. Але точної експертизи немає. Весь цей час вона у підвішеному стані. Ми пропрацьовуємо почуття невизначеності, жінка не знає, який у неї статус. Тут етична дилема: я вільна чи ні?
Ми вже частково його "ховали", вона позбувалася певних речей чоловіка. Психіка частково починає приймати, що його немає. Але у неї є надія. Бо іноді з полону повертаються навіть ті, кого вже й офіційно поховали.
Що Ви радите у таких ситуаціях?
Конкретно тут нічого не порадиш. Але я завжди на боці жінки, що б вона не вирішила. Єдине, на чому завжди наголошую, — можна продовжувати чекати. Та якщо не можеш заради себе, то заради дитини живи життя. Якщо ти в затяжному горюванні, твоя дитина не зможе спокійно спати, їсти, радіти, розвиватися.
Ірина Жукова. Суспільне Тернопіль
Люди часто у таких ситуаціях звертаються до релігії, до церкви. Чи можуть, на вашу думку, взаємодопомагати і взаємодіяти психолог та священник?
Ми розуміємо, що в нас є дух, душа і тіло. Дійсно, є якась межа, де ми вже стикаємося з чимось таким, де психологія не допомагає. Ми розуміємо, що є духовний світ, хоч ставимося до цього по-різному. І це чудово, якщо людина може прийти туди, де її душа отримує світло і спокій. Інколи, де логіка безсила, допомагає і слово Боже. Я маю свій, власний досвід, і я — психолог з християнськими принципами. Вважаю, психологія може "поремонтувати" якісь стани клінічно.
Священник, який добре знає людську душу, може бути своєрідним психологом. На сповіді людина може вилити емоції і відчути теж підтримку, роз’яснення, якусь корекцію. Тож, думаю, психологія і церква — взаємодоповнювальні поняття.
Що Ви радите рідним зниклих безвісти, які у відчаї звертаються до езотериків, віщунок, ворожок?
Зараз багато хто спекулює на чужій біді і хоче з цього поживитися. Не можу нав’язувати свою думку, але кажу, коли питають. Важливо розуміти, з якого джерела я п’ю. Ми розуміємо, що це духовна, надлюдська сфера, про яку ми не все знаємо. Зазвичай я запитую: що скаже про це священник? Є конкретні слова щодо цього й у Святому Письмі. Але це вибір кожної людини. Я роблю акцент на відчаї, бо це найскладніша ситуація. Пропоную терапію, у якій можна знайти точку опори, ресурс, сенси, з яким можна жити.
Ірина Жукова. Суспільне Тернопіль
Як Ви ставитеся до застосування гіпнозу у психотерапії?
Я не застосовую гіпноз. Це моя суб’єктивна позиція. Моє власне ставлення негативне, тому що це грубе втручання у підсвідомість. Хочу провести аналогію з картками. Я працюю з метафоричними асоціативними картками. Дуже люблю цей метод. Але є карти Таро. Це теж карти. Та велика відмінність у тому, що Таро тобі скаже, що робити. А от метафоричну картку ти сам трактуєш. Це метод асоціації, який допомагає з підсвідомого підтягти те, що ти не розумієш. Дуже м’який, але дуже хороший метод роботи з глибинними запитами.
Також є методика білатеральної стимуляціїМетод психотерапії, що використовує почергову активацію лівої та правої півкуль мозку для переробки травматичних спогадів, зниження тривожності та стабілізації емоційного стану, яка інколи глибша, ніж гіпноз, й досить ефективна.
Наприклад, прийшла дівчинка до мене після зґвалтування. Не один рік з цим ходила. Був дуже важкий нестабільний стан. Стабілізувала через цю техніку. Дитина почала з цього моменту спати. І далі вже ми працювали через різні інші способи.
Коли психолог розуміє, що впорався і його робота була не марною?
Я завжди радію, коли людина мені каже: "Ви знаєте, схоже, що терапія мені вже більше не потрібна". Я радію, коли я реально бачу, що людина вже може опиратися на себе. Вона йде, і я рада, що я не потрібна. Знаєте, як кажуть, функція будь-якої мами — стати не потрібною дитині.
