"Щороку з настанням весни у нас наступають з Білорусі": як живуть, про що мріють у прикордонній Добрянці на Чернігівщині

Колаж із зображенням стели «Добрянка», будинку з дерев’яним мереживом та скріншоту з Google Maps. Суспільне Чернігів

Тут через город уже видно білоруські хати, але потрапити до Білорусі, щоб побачитися з рідними, не можна через закритий кордон та повномасштабну війну з Росією. Селище Добрянка розташоване просто на кордоні з Білоруссю. Після 24 лютого 2022 року воно опинилося в тилу у російських військ, які наступали на Чернігів. Тоді місцеві намагалися не допустити вторгнення зі сторони Білорусі: виходили до пункту пропуску "живим щитом" та кричали в рупор: "Білоруси, ви нас чуєте? Добрянка на вас тут не чекає". Також вмикали гімн України через переносну колонку.

Після квітня 2022-го, коли Сили оборони вийшли до державних кордонів України на Чернігівщині та звільнили низку сіл і селищ від російської окупації, жителі області періодично чують про ймовірний повторний наступ з території Білорусі. Для добрянців ці заяви мають свій особливий характер, адже вони перші, хто це може відчути. З останнього — 17 квітня президент України Володимир Зеленський заявив, що Росія намагається втягнути Білорусь у війну. А у її прикордонних районах розбудовують дороги у напрямку України та облаштовують артилерійські позиції.

На тлі цих заяв команда Суспільне Чернігів вирушила до Добрянки, аби поспілкуватися з прикордонниками про безпекову ситуацію та почути історії місцевих про їхнє життя за 30 метрів від Білорусі — країни, яка підтримує РФ у війні проти України.

Ми працювали у Добрянці до нових заяв президента — 2 травня він проінформував про "специфічну активність" з боку Білорусі біля кордону України. Того дня з Білорусі на територію України залетіла повітряна куля. Це був ретранслятор, який посилює сигнал для російських БпЛА, повідомив речник ДПСУ Андрій Демченко в ефірі телемарафону "Єдині новини".

"Хочу дітей побачити, Боже, більше нічого не хочу"

Траса М-01. На північ від Чернігова вона веде до білоруського кордону. Саме нею ми вирушили у селище Добрянка, що за 77 кілометрів від Чернігова. Якщо порівняти трафік руху із часами до початку повномасштабного вторгнення, то наразі він суттєво зменшився. Дорогою ми побачили лише декілька легкових та вантажних авто. Про наближення до державного кордону з Білоруссю нагадує більша кількість блокпостів з перевіркою документів. А обабіч дороги регулярно видніються таблички — "Небезпечно. Міни" — у поєднанні з білими квітами серед, переважно, соснового лісу.

Хмари дорогою до Добрянки на прикордонні Чернігівщини Суспільне Чернігів

Дорога до Добрянки Суспільне Чернігів

Добрянка розташована прямо біля кордону з Білоруссю. У самому селищі є пункт пропуску. Його закрили для автомобілів у 2020-му у зв'язку з карантинним обмеженнями під час пандемії COVID-19, а з 24 лютого 2022-го — також і для пішоходів. До цього ним користувалися більшість місцевих жителів.

Поруч із пунктом пропуску є будинки добрянців, а з городів деяких жителів видно оселі білоруського села Піддобрянка. У такому якраз проживає 91-річна Лідія Селіна.

Жінка каже, що білоруси іноді передають їй вітання через річку та запитують: "Як здоров'я?".

Обслуговує Лідію соціальний працівник, проте і сама вона ще має декілька грядок для овочів у дворі та, з її слів, прибирає у хаті.

"Відро картопельки посаджу, помідори. Усього потрохи".

Її діти живуть у Росії. Син у Псковській області, донька — у Москві.

"Спілкуємося з нею кожен день телефоном. Про війну ми зовсім не говоримо".

Востаннє з дітьми вона бачилась у 2021 році.

"У мене онук тоді й ціле літо навіть жив".

Лідія розказує, що у неї струмок у дворі, а за ним — колодязь, який уже на території Білорусі. З початком російсько-української війни, їй заборонили перетинати кордон. Тепер, каже жінка, воду їй носить соціальний працівник. За безпекову ситуацію не переживає.

"А чого боятися? Якщо буде летіти, то все через нас".

Лідія живе сама, поруч з нею немає сусідів. Із "розваг", як сама їх називає — записувати щодня показники тиску, дивитися телевізор та грати у "дурня" на телефоні.

"Я вже собі замовила пам'ятник. У мене онкологія, і я з нею вісім років живу, хоч лікар і прогнозував — чотири".

Мріє жінка лише про одне — побачити дітей та якнайшвидшого закінчення війни. Коли дивиться телевізор, то каже, що дуже болить їй бачити хлопців на протезах.

"То це ж вони молоді зараз. А потім що буде?".

Побачити своїх дітей мріє й 69-річна Тетяна Зайцева. Її будинок також розташований недалеко від кордону, де вона живе разом із чоловіком. У Добрянці живе з 1982 року.

Тетяна Зайцева Суспільне Чернігів

Вулиця у Добрянці Суспільне Чернігів

Пиломатеріали на фоні будинку у Добрянці Суспільне Чернігів

Цегляна двоповерхова будівля у Добрянці Суспільне Чернігів

"Хочу дітей побачити, Боже, більше нічого не хочу (плаче, — ред.). Страшно не бачити їх. Скоріше би це все закінчилось. Я вже не маю здоров'я поїхати через Польщу".

Родом жінка з Гомельської області, Білорусь. Працювала, каже, теж там, на ювелірному заводі "Кристал".

"Дві доньки у мене. Одна у Польщі, востаннє бачились у грудні 2021 року. Інша — у Білорусі. Ми встигли побачитися перед початком повномасштабної війни — і все. Онука виросла, а її не бачу".

Тетяна каже, що вибір її доньок поїхати за кордон пов'язаний з відсутністю перспектив та роботи у Добрянці.

Про початок війни повномасштабного вторгнення жінці розповіла донька. Зі своїми дітьми Тетяна спілкується телефоном.

Поруч з її будинком — село Піддобрянка. Жінка каже, що знає всіх там, проте, вже не спілкується.

"Хоч номери телефонів і є, але не дзвоню ні я їм, ні вони мені. Боюсь, щоб ніхто нічого не подумав. Так, мабуть, і вони. Та скільки там тих людей залишилось? Двадцять — не більше".

Ще одне білоруське село, за яке згадала Тетяна, — Марковичі. По прямій дорозі до нього, як показують Google-карти, вісім кілометрів.

"Ще у березні-квітні 2022 року ми їздили до них за продуктами, бо ми ж відрізані тут були. На пункті пропуску стояли намети від Червоного Хреста з продуктами. Проте я туди не ходила. Велосипедом їздила та купували за гроші. Були у нас білоруські рублі тут".

"На цій ділянці відносно тихо"

З офіцером прикордонного підрозділу з позивним "Нісан" ми також зустрілися у Добрянці. Щодо ситуації на державному кордоні він каже, що білоруські прикордонники постійно проводять фортифікаційні роботи: будують бліндажі, позиції, інженерні загородження, встановлюють "зуби дракона".

Збільшення кількості озброєння та солдатів збройних сил Республіки Білорусь українські прикордонники не фіксують.

Прикордонник «Нісан». Суспільне Чернігів

"Провокацій наразі ми не фіксуємо. На цій ділянці відносно тихо", — відповів офіцер.

"У напрузі постійно, ще й з такими новинами"

Фразу "відносно тихо" нам говорили всі місцеві, з ким ми говорили. У Добрянці в будній день не людно. Після повномасштабного вторгнення люди почали виїжджати із селища. Місцеві пересуваються переважно пішки та велосипедом. Саме під час руху однією з вулиць ми зустріли Інну Гайдук, яка працює бухгалтером у водоканаліПриватне підприємство "Аквапосад-М". з подругою.

Інна Гайдук Суспільне Чернігів

Інна Гайдук з подругою Суспільне Чернігів

"Я можу сказати щодо кількості абонентів — їх стало менше. «Швейну» два роки тому закрили. Лікарня теж слабенька залишилася, тільки два сімейних лікаря працює. Дуже тяжко звісно у нас. Я живу за 50 метрів від кордону, то страшно. У напрузі постійно, ще й з такими новинами, коли Зеленський попереджає про наступ, але живемо. Нікуди діватися. Діти — військові у мене. Тому, нічого не залишається, як триматися тут".

Жінка сподівається, що наступу зі сторони Білорусі не буде. Проте згадує дні після початку повномасштабного вторгнення, коли Добрянка залишилась у тилу в російських військ.

"У нас нічого не було: ні продуктів, ні ліків. Двох породіль навіть забирали у Білорусь народжувати. Настільки відрізані ми були від України. Але самі білоруси збирали для нас ліки та продукти і передавали їх. Це в основному родичі наші. Була й польова кухня на пункті пропуску, але туди ходили їсти пенсіонери та не багаті люди".

Зараз же, розповідає Інна, у Добрянці стали частіше пролітати російські безпілотники.

"Поки не було влучань, тільки у Нових Яриловичах, але ж це поручВідстань між Добрянкою та Новими Яриловичами — 14 кілометрів.. Ми також чуємо вибухи зі сторони Городні, Сеньківки. З родичами у Білорусі теж спілкуємось, але дуже рідко. Їм, напевно, не можна так, як нам, вільно розмовляти (сміється, — ред.)".

З повномасштабною війною жителів стало менше

Про те, що жителів, як у Добрянці, так і в громаді стало менше, повідомила й селищна голова Світлана Бицько. Зустрітися нам з нею не вдалося через її відрядження. Ми поспілкувалися згодом телефоном. Вона розповіла, що наразі у Добрянці 2 260 жителів, що менше ніж до початку повномасштабного вторгнення. Тоді було приблизно 2 600, каже вона. Загалом, з її слів, у громаді до повномасштабної жили проживало 5 800 людей, а зараз — 4 300. Щодо найбільшого платника податків, то ним залишилося державне підприємство "Добрянське лісове господарство", каже селищна голова.

Світлана Бицько. Суспільне Чернігів

"Також стабільно працює ТОВ «Папернянський кар'єр скляних пісків». Він є суттєвим платником податків й орендної плати землі. Водночас ми не припиняємо працювати над своєю податковою базою, оскільки основним ресурсом, яким ми на сьогодні володіємо — земля. Тому системно впорядковуємо земельні відносини. Ми вже розпочали роботу щодо передачі земельних ділянок з аукціону. До речі, на них є попит, всі землі з аукціону взяли в оренду. Також ми працюємо над різними угодами, над залученням грантових коштів та субвенцій".

Добрянська громада має партнерство з іншими громадами України — Іванківською Київської області та трьома громадами на Рівненщині. Серед практичної допомоги, наприклад, Білокриницька громада виділила 300 тисяч гривень на накопичувачі в межах проєкту "пліч-о-пліч" у квітні 2026 року, розповіла селищна голова.

"Також ми розглядаємо можливість співпраці з латвійцями по одному з будівництв. Там, де є можливості, ми всюди намагаємося залучати: і маленькі гранти, і великі, і просто генератори. У співпраці з Чернігівською районною радою ми отримали екскаватор".

На території Добрянки працює товариство з обмеженою відповідальністю "Нагел вуд Україна". Воно займається лісопильним та стругальним виробництвом. Світлана Бицько розповіла, що це підприємство працює на експорт й функціонувало ще до 2022 року.

Щодо освіти, то у Добрянці працюють два ліцеї та одна філія у змішаному форматі: офлайн та онлайн. Також є укриття, на яке громаді уряд виділив субвенцію у майже 13 мільйонів гривень. Проте, Світлана говорить, що воно розраховане на 150 учнів. Ця кількість не дозволяє перейти на повністю очне навчання. Учнів до Добрянки також привозить шкільний автобус із села Вербівка та Ново-Яриловицького й Горностаївського старостатів.

Один з ліцеїв у Добрянці Суспільне Чернігів

Малюнок на асфальті у Добрянці від випускників 2022 року Суспільне Чернігів

Малюнок на асфальті у Добрянці від випускників 2023 року Суспільне Чернігів

"Ще у нас функціонує садочок. Укриття там найпростіше, переобладнане із заглибленої споруди, — погреба. Тому є така потреба, і ми про це зазначаємо. Водночас, на жаль, кількість дітей зменшується. На сьогодні відвідують садок тільки 27 вихованців".

Під час спілкування з добрянцями нам не один раз говорили про лікарню: там залишилися лише два сімейних лікарі. Проте вони її пам'ятають як медичний заклад, що повністю функціонував.

"Так, це дійсно. У нас немає окремо юридичної особи — ланки медицини. Співпрацюємо із сусідньою Ріпкинською громадою. Але ми з бюджету фінансуємо комунальні послуги, заробітні плати сільським фельдшерам, і, зокрема, нашу амбулаторію. Усі необхідні потреби, які є, ми закриваємо з бюджету шляхом субвенції Ріпкинської громади. На сьогодні у нас залишилося тільки два сімейних лікаря, вони працюють по 0,5 ставки у зв'язку з неповною забезпеченістю деклараціями", — розповіла Світлана Бицько.

Щоб підтримувати медичну сферу, каже вона, громада підписує угоди та залучає інші заклади до обстеження жителів громади, наприклад, мобільними клініками.

Серед маркерів, за якими впізнають Добрянку, Світлана Бицько називає дерев'яне мереживо, старообрядництво, лісгосп, прикордонну територію, музей ляльок та залізницю.

Один з будинків у прикордонній Добрянці Суспільне Чернігів

"До Чернігова — 80 кілометрів, а до Гомеля — 40"

Серед названих селищною головою маркерів, на одній з вулиць ми зустрічаємо будинки, оформлені дерев'яним мереживом. У Добрянці їх можна побачити всюди і з різними візерунками. Також є осучаснені та залишені у первинному вигляді. Біля одного з таких будинків ми зустріли трьох чоловіків та жінку. Олександр — один із них. Він погодився з нами поговорити. Чоловік каже, що вони у Добрянці "живуть спокійно, провокацій ніяких зі сторони Білорусі не спостерігають".

"Я на пенсії, то мені ладно, а молоді, що тут робити? У нас, майже у кожного, є родичі в Білорусі. Чоловік, дружина, тут усе віками перемішано. Щоб побачитися — 20 метрів лише, а треба через Польщу їхатиНаприклад, з Добрянки до пункту пропуску Краківець — 834 кілометри. З Краківця до Гомеля ще стільки ж..

Одна з вулиць у Добрянці Суспільне Чернігів

Дерево біля будинку у Добрянці Суспільне Чернігів

Дорога у Добрянці Суспільне Чернігів

Через те, що родичі не можуть побачитися між собою, місцеві нам називають проблему — догляд за людьми старшого віку та поховання. Місцева жителька Ольга розказала, що поруч з її будинокм живе 87-річний чоловік, у якого — деменціяСиндром, що виникає внаслідок органічного ураження мозку, який характеризується прогресуючим зниженням когнітивних функцій (пам'яті, мислення, мовлення, орієнтації)..

"Ми зідзвонюємось із його дітьми по Viber, показуємо, але ж вони не можуть приїхати. А це ж рідня! Дружина його померла, то діти на поховання не змогли навіть потрапити. Це ненормально. Це щось страшне".

Ольга розказує, що має родичів у Росії, а її чоловік — у Білорусі. Сама вона родом із Хмельницької області.

"Раніше ми по три-чотири рази у Білорусь на тиждень їздили. До Чернігова — 80 кілометрів, а до Гомеля — 40. Ми все життя їздили за продуктами туди, бо ближче".

Щодо ймовірного наступу з Білорусі Ольга каже:

"Та не буде ніякого наступу. Нащо ми їм треба".

Та не всі так оптимістично налаштовані, як Ольга. 58-річна Тамара Веридіна працює в місцевій аптеці 40 років. Її двоє синів воюють.

"Їм там важче, ніж нам. Так, у нас тут тихо, але безпілотники літають. А коли повномасштабне вторгнення почалося, то було страшно. Ніхто нічого не знав: як воно буде. Навіть якщо і буде повторний наступ, виїжджати не буду. А куди? Залишити все життя тут? Побудувати будинок і поїхати? Ні. То молоді ще хай їдуть, бо тут і роботи немає. А в нашому віці вже все".

Аптека у прикордонній Добрянці на Чернігівщині. Суспільне Чернігів

"Кожного року, як починається весна, у нас наступають з Білорусі"

Та все ж не вся молодь залишає прикордоння. Арсену Мурадову 20 років. Він очолює молодіжний центр. У його колективі — до десяти активістів. Є музичний колектив "Черемшина". Коли ми були у них, вони готували виступи до Дня матеріДень Матері в Україні офіційно відзначається щорічно, починаючи з 2000 року, у другу неділю травня. та до Дня героя,День Героїв в Україні відзначається щорічно 23 травня. Це свято встановлено на честь українських вояків — борців за волю України: лицарів Київської Русі, козаків, гайдамаків, повстанців, Українських Січових Стрільців, вояків Армії УНР, УПА та сучасних героїв, що захищають незалежність у війні проти Росії. хоч на годиннику вже було за 19-ту. Їхній колектив працює з 2018 року. Після 24 лютого 2022-го більшість солістів виїхали з Добрянки. Співами вони, кажуть при розмові, піднімають собі й громаді настрій. А про те, що живуть на кордоні — не думають.

"Тому що ми завжди, ще до війни жили разом, і як такого кордону в нас не було", — розповіла Наталія з музичного колективу.

"Кожного року, як починається весна, у нас наступають з Білорусі. Лукашенко собі поля свої оре і своє засіває. А у нас — наступають. Мені зі Львова щороку телефонують: «Ой, у вас же там наступають». А у нас тихо. Ми вже звикли до цього, то ми не реагуємо. Та воно там нічого не будується. Ви ж не думаєте, що це тільки слова. У нас же розвідка працює — зараз по небу літає, то нічого там. Вони своє життя живуть, та і все", — додає Людмила.

Посередині — Людмила, з правого боку — Наталія, за апаратурою Арсен Мурадов Суспільне Чернігів

Арсен Мурадов Суспільне Чернігів

Молодіжний центр у Добрянці Суспільне Чернігів

Жінки розповідають, що їм подобається працювати з молодим директором. Сам Арсен каже, що працює на посаді півтора року, а роботу поєднує з навчанням у "Чернігівській політехніці".

Також у Добрянці працює й мистецька школа. Там навчається 33 дитини, розповів директор Максим Сердюк. Під час перебування у школі ми чули заняття з фортепіано та вокалу. Також, додає директор, є уроки по баяну, гітарі та з образотворчого мистецтва.

Дітей навчається менше, у порівнянні після повномасштабного вторгнення, а сам заклад працює в змішаному форматі.