“Орден “За мужність” отримав за бій у власний день народження”
Узимку 2023-го вас нагородили орденом “За мужність” третього ступеня. За що саме нагорода?
Нагороду отримав узимку цього року, але нагородили мене і всю мою групу, крім одного бійця, який загинув, за події квітня 2022 року. Саме тоді наша рота мала зайти на околиці села Курулька, що поблизу населеного пункту Довгеньке (Харківська область. – LB.ua). Ми змогли зайти тільки двома відділеннями (решта роти потрапила під обстріл) – закріпились там і утримали висоту, відбили всі штурми ворога. І саме за це – не буду говорити, що це відділення, тому що там лише шість осіб, маленька частина – отримали “За мужність” третього ступеня.
Під час того бою, а це якраз був мій день народження, найдовший день народження, який я пам’ятаю у своєму житті, ми підбили три БМП, одну “Нону” (самохідна артилерійська установка 2С9 “Нона-С”. – LB.ua) і один танк.
Тоді в мене були переважно мобілізовані, тобто ще необстріляні бійці, дуже важко було керувати ними. Коли побачили візуально, що ворог рухається на нас на техніці колоною, багато хто не зміг опанувати себе, не зміг узяти зброю в руки. Ну і я пішов на маленьку хитрість, скажімо так, обманув усіх, сказавши, що москалі втікають. І потім уже справи пішли.
Ну і ще завдяки тому, що я маю певний досвід з 2014 року і таку господарську жилку, у нас із собою були і протитанкова керована установка “Фагот”, і СПГ-9, і “Корд” – це новіша версія радянського “Утеса”, що ставиться на танк, кулемет і АГС.
Фото: скрин відео
Як для неповного відділення, ви були запаковані дуже серйозно.
Так, запаковані були потужно. Були проблеми з протитанковими ракетами, але я вирішив це – познімав з усіх БМП ракети і перетягнув собі в насадження. От завдяки цьому, думаю, ми там зупинили ворога, і після того він уже не намагався брати ту висоту.
Один боєць тоді загинув у нас. Загинув зовсім так… Тому що молодий, гаряча кров. Уже ми відбили і мали підійти до техніки подивитися на втрати ворога чи забрати щось з озброєння. І хлопчина просто відчув адреналін і стояв відкрито, на повний зріст. Упала 80-та міна – зайшло йому під бронік. Дуже шкода, бо хлопець хороший, сміливий, сирота. Загинув за Україну.
“В одному шпиталі ти робиш рентген, знімок якоїсь частини тіла, потім тебе переводять в інший шпиталь і знову можуть робити рентген”
Ви зараз закінчили лікування після чергового поранення. Це вже яке поранення за рахунком у вас за цю війну?
Після початку повномасштабного вторгнення в мене вже третє поранення. Я приблизно раз на місяць потрапляю в шпиталь, цього разу надовго, тому що поранення важке. Я отримав кулю в черевну порожнину, вона застрягла в мене в хребті, і зараз вона там і знаходиться. Трохи вирізали кишок, зробили операцію на нирці, але загалом, як бачите, я повноцінний дядько, все нормально. Лікувався дуже важко і довго. Поранення отримав 9 листопада, і з того часу був постійно у шпиталях. Було дві складні операції, але все нормально.
Фото: з фб-сторінки Володимира Кривенка
На адресу шпиталів лунає багато критики: що не так лікують, не дуже добре лікують, різне ставлення лікарів. Ви на собі відчували якісь негативні моменти?
Я був у багатьох військових шпиталях: Дніпро, Добропілля, Луцьк, Кропивницький, Хмельницький. Щодо персоналу чи людей, які працюють у медичних закладах, то взагалі питань ніяких немає. Усюди приймали тепло, по-людськи, зі співчуттям. Але от є дуже серйозні проблеми в управлінні чи комунікації, взаємодії. Наприклад, в одному шпиталі ти робиш рентген, знімок якоїсь частини тіла, потім тебе переводять в інший шпиталь, тому що наші поранені постійно “подорожують” – це не секрет. Лікарні переповнені, легших відправляють далі, важчих – за спеціалізацією. І коли ти їдеш у другий шпиталь, то в них немає інформації про поранення і знову можуть робити рентген.
Тобто папери не їдуть за бійцем?
Так і є. У госпіталях ближче до фронту, у Краматорську та Добропіллі, лікарі самі навчилися обмінюватися інформацією, у них є вайбер-групи чи ще щось. Думаю, що можна було б це зробити на рівні всіх медичних закладів країни.
Знову ж таки, в мене куля в хребті, вона мені наче не заважає, але її треба було б описати у висновках. Проте я зараз відкриваю всі свої документи, а нема ніде інформації про це. Уже нарешті зробив знімок – і мені описали це. Тобто відсутність комунікації – це серйозна проблема.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
Можна було б якось систематизувати всі оці довідки, тому що коли проходиш ВЛК, то тебе вже там ніхто не дивиться, просто переписують висновки попередніх лікарів або дописують якусь свою думку чи рекомендацію. Так само зараз буду проходити МСЕК – сумніваюся, що хтось буде досліджувати серйозно документи. Вони візьмуть усі виписки, подивляться на них і ухвалять якісь рішення. А навіщо це робити? Навіщо це переписувати по декілька разів? Можна зекономити час і нерви бійців, якось це впорядкувати.
Слава богу, недавно багатьом районним поліклінікам надали право проводити військово-лікарські комісії. Раніше це право було тільки у військових шпиталів. І це дуже круто. Коли в мене було друге поранення, то я не їхав у частину проходити ВЛК, а мені все це зробили за місцем лікування. Думаю, що з таким потоком поранених усе одно дійдуть до цієї систематизації, тому що так легше і простіше.
“З моїх бійців уже майже нікого там не залишилося”
Ви після інтерв’ю їдете на МСЕК. І далі куди?
Далі я зобов’язаний завтра вранці прибути у військову частину, і вже там буде або наказ, або якесь спеціальне розпорядження, що зі мною робити. Думаю, що я ще повоюю.
Фото: з фб-сторінки Володимира Кривенка
Хочете повернутися назад, до своїх бійців?
Так. Ну, з моїх бійців уже майже нікого там (на фронті. – LB.ua) не залишилося, навіть сьогодні я отримав невтішні новини, але будемо не про те. Багато хто поранений, і багато хто повернеться. Думаю, що підрозділ я точно зможу сформувати. Мене на ВЛК визнали обмежено придатним, і чи візьмуть на себе відповідальність командири… Раніше з цим простіше було, якось на це закривали очі, а зараз, я так зрозумів, через суспільний інтерес чи через скарги рідних стало доволі проблематично. Наприклад, якщо у висновку написано “обмежено придатний”, можна проходити службу в навчальних закладах, військкоматах чи інших підрозділах забезпечення, то командири намагаються так і робити, щоб не було потім проблем.
Це означає, що ви могли б бути, наприклад, інструктором, навчати, передавати досвід.
Дуже-дуже легко. До речі, мені надійшла така пропозиція, але я не знаю, як швидко сформують навчальний підрозділ. Узагалі добре, що їх формують зараз. Уже, правда, трішки пізно, але краще пізно, ніж ніколи. Уже є розуміння нагорі, що нам потрібні такі підрозділи для підготовки піхотинців, для початкової підготовки, тому що з цим дуже-дуже погано. Я сам це бачив тоді, коли ми були на околицях Соледара.
Власне, ви були поранені під Соледаром.
У мене два останніх поранення були під Соледаром.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
Після Соледара ваша бригада билася за Бахмут, і за цією битвою ви вже спостерігали з госпіталю. Ви тоді писали у фейсбуку, що те рішення тримати місто “викликає у вас і побратимів тільки злість на недогенералів”. Чому?
Бахмут – місто велике, там річка, відповідно – низина. І в цій низині перебувають наші війська. Я дуже строго дотримуюся військової доктрини, що нам треба постійно тримати висоти. Можна подивитися хронологію битви за Соледар: спочатку ворог зайняв усі ключові висоти навколо самого міста, тобто вони візуально могли спостерігати зверху, навіть коригувати артилерійський вогонь по самому місту. І ми знаємо тепер результат під Соледаром. Бахмут – трохи більше місто, але все ж таки вважаю, що його потрібно було залишити, щойно ми втратили всі ключові висоти. Я не знаю, чому про це ніхто не говорить, чому про Соледар ніхто не говорить. Це потрібно врахувати. Потрібно, щоб це знали молоді комбати, молоді ротні, щоб вони розуміли, чому сталася така помилка – щоб у майбутньому ми її не допускали.
Мені так здається, я можу помилятися, що утримання Бахмута – це просто політичне рішення. Думаю, що його утримують, щоб потім по телевізору не сказали, що от ми такі погані, або не зменшилася мотивація в людей, які вирішили зараз вступити у військо, чи ще щось.
З іншого боку, військові кажуть: якщо ми відступимо від Бахмута, то потім доведеться відступати від інших міст і далі, далі, далі.
Є така думка. Бахмут – це транспортна розв’язка, а транспортні розв’язки треба утримувати, тому що ворог по них дуже швидко рухається, може пройти техніка і так далі. Наприклад, якщо в Бахмуті зараз тривають вуличні бої, грубо кажучи, “контрстрайк”, техніка в основному там не працює, може, навіть більше з нашої сторони вона працює. Як ви бачите на відео, наші відбиті танкісти можуть упритул приїхати і постріляти. Противник же не використовує свою техніку в таких боях, вони можуть десь здалеку накидувати навісною траєкторією. Тому, може, й дійсно правильно, що утримують ключові транспортні розв’язки. Але все-таки думаю, що варто було б його залишити. Та я висловлюю думку лише командира відділення.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр Оборонці 93 бригади Холодний Яр на Бахмутському напрямку.
Досвідченого командира відділення.
Є нагорі уми, які знають щось більше, ніж я, або якось краще оцінюють ситуацію за наявною в них інформацією. Може, я чогось не знаю. Але як показує досвід із Соледаром, дуже багато людей ми просто поклали, і про це треба казати.
Соледар треба було повністю залишити ще на початку січня, десь числа четвертого, до Різдва. Усе стало погано, коли ворог почав обходити населений пункт Яковлівка. Коли я там стояв, Яковлівка була під 10 бригадою (10 окрема гірсько-штурмова бригада “Едельвейс”. – LB.ua), ми непогано взаємодіяли. Потім пройшла якась ротація чи зайшов якийсь недосвідчений батальйон – явно був якийсь прорахунок, от звідти все і пішло.
Хто там і як воно було насправді, цього вже не знаю, але впевнений, що там, де я отримав останнє поранення, була дуже важка заруба. Ворог проникнув на наші позиції вночі. Їх було, якщо не помиляюсь, двадцять дві людини – про це кричав “вагнерівець”, що їх двадцять двоє в групі. Ми цю групу просто знищили. Я там познущався дуже жорстко з них, розвів як котят.
Яким чином?
Вони зайшли вночі і просто зайняли собі низину в яру, поблизу нашої сусідньої позиції, тобто була смішна відстань – метрів 50–60. Я підповз туди, узявши зі собою пару бійців, їх виставив по вирвах, щоб вони не висовувалися. Хлопці ще були необстріляні, я переживав, щоб їх просто ніхто не підстрелив. Закинув у бік ворога пару гранат, у відповідь отримав кулю в каску, всадив ще туди, прямо в натовп, кілька коробів із кулемета. А зрозумівши, що вже набоїв немає на кулемет, а осколкові гранати до гранатомета мені ще не піднесли, я почав кричати їм (росіянам. – LB.ua): “Виходьте, ви оточені!” Слова про оточення вплинули дуже суттєво. Вони почали по троє вилазити просто в чисте поле.
А в чистому полі по троє людей… Це було як у тирі.
Фото: скрин відео
Саме тоді я отримав кулю. Поранення отримав лише я. Слава богу, все правильно організував, людей правильно розставив, а кулю отримав, мабуть, через те, що був втомлений – погано спав пару діб, був виснажений, погано переміщався. І от коли переміщався і робив короткі черги з автомата, отримав кулю, вона потрапила в руку, з руки зрикошетила в ребра і зайшла в хребет.
Але якщо подивимося хронологію цих подій, ворог обійшов Соледар, а там, де була заруба зі мною, ніхто не ризикнув зайти до самого кінця. Тобто вже Соледар був їхній, а вони в ту балку боялись заходити. Це ще раз доводить, що ворог розуміє тільки мову сили. Треба просто це розуміти: і “Вагнер”, і урки ці розуміють, коли добре ти їм наваляв, тоді вже точно ніхто мінімум місяць не полізе. Хіба що прийдуть наступні, які не будуть знати цього – ті полізуть.
“Вагнер” принципово чимось відрізняється від регулярних військ?
Вони більш такі дєрзкі, скажімо так. Але в них є один дуже-дуже суттєвий мінус: вони всі урки, а в урок немає командної роботи. Тобто урка кожен сам за себе. От буде лежати його побратим, якого грохнули в голову, кулеметник, наприклад, то інший не зверне на нього увагу, полізе далі. Ба більше, він може навіть не взяти і кулемет, щоб збільшити вогневу міць своєї групи. І цим треба користуватись, за цим треба спостерігати. Я постійно бачу, як кидають дронами гранати – один буде лежати і конати, другий пройде взагалі. Це суттєвий їхній мінус. Якщо порівнювати їх з регулярною російською армією, то ті не такі дєрзкі, але більш винахідливі.
У «вагнерят» принцип роботи: перед тим, як вони мають штурмувати позицію, то якимсь чмобікам їхнім дають команду просто відкрити вогонь у наш бік – для того, щоб у відповідь отримати вогонь і перерахувати бійців, які перебувають на позиції.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
Тобто не потрібно відкривати вогонь у відповідь?
Я завжди на своїх кричу, як недорізаний, аж ворог, мабуть, чує: ми стріляємо тільки в ціль. Тобто по-сомалійськи ми не стріляємо, а тільки в ціль. Бачиш противника – тоді ведеш вогонь. У нас є кулеметник Костик, зараз він уже більш розсудливий, а раніше: один раз у його бік – він тисячу разів у відповідь. І позиція залишається без патронів. Потім ми чуємо: зрада, в нас нема БК, нас залишили і так далі.
А БК загалом вистачає?
БК загалом більш ніж достатньо. Є інша проблема: багато хто лінується його брати зі собою. Наприклад, у нас усе дуже просто: мінімум по 10 ріжків на людину. І кожного бійця я особисто, в наказовому порядку змушую брати зі собою мінімум 300 набоїв у рюкзак.
Це набої до особистої зброї. А як щодо мін, боєприпасів більшого калібру?
Кожен має брати також зі собою мінімум один протитанковий засіб. На щастя, їх зараз вистачає, можна вибирати навіть за вагою, тобто є чеські невеликі на кшталт “Мухи”, можна взяти той самий РПГ-7 або навіть NLAW. Останнім часом якось не виходило працювати з таких протитанкових засобів, в основному застосовували тільки трофейні “Фаготи”, які ми забрали ще на Харківщині з тих колон, які підбили. Але коли ми виходимо на позицію – завжди маленькими групками, ніколи не збираючись докупи, в кожного має бути додатковий БК, мінімум один протитанковий засіб. У мене рюкзак з радіостанціями, планшет, тепловізори, бінокль, труби розвідника обов’язково. Це стандартний набір піхотинця.
Фото: з фб-сторінки Володимира Кривенка
“Треба робити ставку на сержантів і проводити дуже якісну підготовку”
Це одна ваша цитата з фейсбуку: “Половина наших втрат через дебілів”. Поясніть, будь ласка.
Тут багато можна говорити. Наприклад, були дуже прикрі ситуації, коли ти знаходиш протитанкові міни, повідомив про них того самого вечора, а наступного дня там підрив наших же. Немає взаємодії!
Також з однієї і тієї самої точки підвозять людей, а туди вже ворог вів вогонь. Тобто заходить інший підрозділ – чи на заміну, чи на посилення – вони заїжджають тією ж дорогою. Ворог уже туди навівся відразу. Часто такі втрати.
Багато проблем, коли на стиках підрозділів різних бригад немає чіткого розмежування зон відповідальності. І часто ворог цим користувався – одягають нашу форму, приходять і кажуть: “Хлопці, ми вас міняємо, збирайтесь”. Зібралися, розстріляли…
Російською чи українською говорили?
Ну, москалі одягають українську форму. До речі, оці “вагнери”, яких я постріляв, майже всі були в пікселі – у когось штани, в когось кітель. Але форма була українська. Я думаю, з полонених набрали.
І дуже шкода, коли, наприклад, приходить молодий командир, у нього на радіостанції звук не вимкнений, не прикручений, світиться все. Його ж у нічник видно, як новорічну ялинку! І отакі нюанси починаєш говорити, але доходить, тільки коли вже побачив, що хтось загинув. А спочатку – “та що ти мені там розказуєш” і так далі. Хто старший за віком, той вловлює інформацію на льоту.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
Хто є кращими бійцями – зрілі, за сорок років, чи молоді хлопці?
Я, мабуть, віддавав би перевагу тим, хто старший. Десь років з тридцяти п’яти, з хорошою фізичною формою. Старші дуже класно сприймають інформацію, серйозно ставляться до того, що ти їм говориш, але в них можуть бути проблеми зі здоров’ям. У більшості вже зірвана спина або проблеми із серцем чи ще щось.
Молоді ж, вони більш гарячі, не думають, тобто там голова для того, щоб їсти. Скільки пояснюєш, пояснюєш, але все одно от піддається емоціям, наприклад, кулеметник, про якого я казав. Один раз стрельнули в його бік, він туди гасить. Або сумно їм на позиції сидіти на відстані 10–15 метрів один від одного – зібралися утрьох, бо треба ж потріщати. Я дуже-дуже гарчав на Соледарі за такі витівки і навіть забороняв їм їсти разом. А було таке, що зібрались учотирьох, упала міна – маленька, вісімдесята – і всі трьохсоті. Неважкі, але трьохсоті. Просто тому, що були разом.
Щодо молодих командирів. Серед них дуже мало мотивованих. Я робив би ставку взагалі на сержантів.
Як в американській армії.
Так. Треба робити ставку на сержантів і проводити дуже якісну підготовку. Брати класних піхотинців, які мають досвід, і відправляти на навчання. А в нас нормального дядька в піхоті, з досвідом, використовують просто до кінця. Бо знають, що він надійний і триматиме будь-яку позицію. А я, навпаки, більше беріг би таких людей…
Офіцерський склад – те, що їм розказують і готують… Вони приходять, м’яко кажучи, в шоці.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
Після військових вишів?
Я вважаю, що це нормально, коли людина потрапляє з цивільного життя в такі умови, дивишся на нього – а очі скляні, він не знає, що тобі сказати, або не може опанувати себе. Справді, є випадки різні. Наприклад, у мене була точка, де стояли четверо бійців, усі родичі – два брати і батько з сином. От вони мені по рації кажуть: “А нас там танк рівняє”. То що, що рівняє; ви в лісі, там є окопи – ховайтеся там. Я думав, з відстані пів кілометра їх рівняє. Потім я знайшов те місце, звідки танк працював по них – там було 180 метрів. Не знаю, чи я висидів би в тому окопі з такої відстані. Вони висиділи. От з таких людей я робив би командирів відділення. Бо решта просто піддається емоціям.
Багато бійців, які сидять під обстрілами, думають: “Ми лохи якісь, нас командування використало як м’ясо, загнало сюди в окопи, нас рівняють п’ять днів – і жодної артилерійської допомоги”. І так далі. Оце найстрашніше – коли люди думають, що їх покинули. Я своїм одразу говорив: “Хлопці, це нормально, артпідготовка – це нормально, її треба витримати, треба найперше розосередитися, кожен мінімум за 15 метрів один від одного, кожен має бути закопаний, повиставляти очі – труби розвідників, тобто щоб голову не витягувати. А зараз, мабуть, у кожному новоствореному піхотному підрозділі немає кому все це пояснити.
Часто доводиться чути, що досвідчені закінчуються. Це велика проблема, бо війна надовго і мобілізованим хтось має пояснити всі ті тонкощі, про які ви кажете.
Мабуть, варто написати програму підготовки піхотинця, як у США. Коли ще у 2014 році я був трішки в “Азові” добровольцем, у нас були брошурки американські про тактику ведення бойових дій малими піхотними групами. На основі більш сучасного досвіду можна прописати таку програмку – починаючи від тих самих окопів, як їх правильно копати, від пристрілки зброї, про топографію, про оптику, про радіозв’язок. Бо, наприклад, буває, що в людини випадково переключився канал – і вона не знатиме, що робити, буде думати, що заглушили чи ще щось. Я завжди своїм хлопцям говорю: “Та візьми банально поклацай ту рацію, когось та й знайдеш на іншому каналі, вийдеш на сусідню роту чи ще на когось”. І це працює.
Піхотні навчальні центри, думаю, зараз треба дуже активно робити. Ба більше – не тільки для військових. Варто, може, навіть обов’язково робити початкову підготовку для цивільних. Наприклад, при навчальних закладах: будь добрий, прийди раз на місяць і відстріляй п’ять патронів. Чи при великих підприємствах, наприклад, чи від профспілок, чи ще щось.
Фото: EPA/UPG
Можна навіть не зі стрільби почати, а з медицини.
Так, звичайно. Тільки це зробити в обов’язковому порядку, тому що ми всі трішки ледачі. І я думаю, що ті, хто побачив, що в них щось виходить у таких центрах підготовки, самі йшли б в армію.
Скільки треба часу, щоб з цивільного зробити достатньо підготовленого бійця, здатного виконати завдання?
Загалом треба близько трьох місяців, щоб люди навчилися правильно і швидко викопати окоп, займати якийсь рубіж – хто повинен спостерігати, а хто в той же час облаштовувати, хто повинен БК підтягнути, як цей БК потрібно там розосереджувати, викопати ямки під БК, щоб він не згорів увесь зразу…
Зараз є багато тренінгів, навіть на приватній основі, є реклама в інтернеті “проводимо початкову підготовку”. Але дивишся – такі помилки, що просто страшно.
“Щоб збільшити шанси вижити в контактному бою, потрібно зробити так, щоб ти був найменшою ціллю. І в першу чергу треба навчитися швидко падати”
З вашого досвіду, які найтиповіші помилки в навчанні людей, що приходять до вас у підрозділ?
Ми постійно дивимося підготовку піхотинців, і там є рух двійками: “присів”, “тримаю”, “вперед” і так далі. У реальному бою воно трошечки видозмінено, і треба це враховувати. Усе дуже просто, треба включати логіку. Нормальна людина розуміє: щоб збільшити шанси вижити в якомусь контактному бою, потрібно зробити так, щоб ти був найменшою ціллю – це логічно. І в першу чергу треба навчитися швидко падати, щоб не могли влучити в тебе. Друге: я бачив у бою, коли навіть досвідчені бійці мають затримки у стрільбі, наприклад, під час заміни магазина. Тобто треба відточувати, аби це було автоматично. Роздали кожному по автомату, хай ходить пів дня, міняє ріжок, щоб він його із закритими очима міг поміняти дуже швидко.
Фото: з фб-сторінки Володимира Кривенка
Або люди з переляку стріляють куди-небудь у небо. Треба пояснювати, що стріляти тільки по цілі.
Усе, що пов’язане з ризиком бути виявленим, треба відсікти. Банально – розміщення харчів, води, БК, яке видно з дрона. Дивишся: люди зайняли насадження, розклалися вздовж і ящики з водою всі білі, зверху видно. Ворог бачить, що отак нахабно в нього перед носом зайшло відділення, і починає його “утюжити”. Тоді в нас втрати, крики ці по рації і так далі. А ніхто ж голову не включає, що треба прийти тихенько вночі, по кілька людей, усе акуратненько замаскувати.
Коли ми займаємо якусь ділянку, зазвичай в насадженні, лісі чи полі, завжди треба викопати дві ями. Одна – пробачте, туалет, друга – для сміття. І я бачив на тих самих Курульках, як дрон-камікадзе пікірував на наш туалет, тому що зверху видно вологі серветки, туалетний папір. Побачив щось біле і туди падає. Якщо все це порозкидати по всій посадці, то ворог, звичайно, побачить, що там хтось є, тому що змінився ландшафт, змінилось забарвлення. І в цьому плані треба дотримуватися елементарних правил. А дивишся інколи: люди повикладали кулемети зверху на позиції, ПТУР не замаскований. І вже на тебе полюють цілеспрямовано.
Камікадзе – це велика проблема?
Дрони-камікадзе? Я їх уже не бачив у Соледарі. Ну як сказати, не бачив – не бачив широкого застосування їх проти піхоти.
А от коли був активний наступ москальський, вони їх не жаліли. Був день, коли ми збили шість дронів-камікадзе.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
Ого, а з чого?
З калаша. Це були недорогі дрони типу “Елерон”. Починаємо гасити з одного краю насадження, поки долетить метрів двісті, то вже обов’язково хтось його покладе. Я думаю, що один з них намагався знищити нас, а решта рухалися до мінометного розрахунку, який не давав їм спокою.
У Бахмуті і Соледарі ворог часто використовував керовані артилерійські снаряди “Краснополь”. Ми багато їх знаходили, ними били по піхоті, по будинку, де сиділа піхота. Тобто ворог нас боїться і сприймає як серйозну проблему якесь піхотне відділення, якщо використовує такий дорогий снаряд, щоб зрівняти якусь хату. І бачите, останнє повідомлення, що застосовують ракети С-300 просто по скупченнях живої сили. Це дуже дорого, але все ж таки в москалів, думаю, ще вистачає цих ракет.
“Бійців треба мотивувати – фінансово або якимись пільгами, кредитами на житло”
Ми говорили про якість підготовки. А яка ситуація з мотивацією тих, кого зараз мобілізують? Зрозуміло, на початку війни в армію йшли ті, хто справді хотів.
Зараз уже рідко зустрічаються люди, які самі вирішили з якихось причин приєднатись до війська або дозріли до цього. На початку було дуже багато таких мотивованих людей. Мабуть, це як і в цивільному житті: хтось має власну справу, постійно живе нею і працює, а хтось просто ходить на роботу, його влаштовує відбути вісім годин і повернутись додому. Тобто всі ми різні. І так само на війні: хтось отримує задоволення, якщо завдав ураження противнику, і хоче ще, а хтось просто відбуває своє чергування.
Щоб була мотивація, потрібні результати. Треба показувати, чого ми досягли. Пам’ятаєте, яке було піднесення після звільнення Херсона і Харківщини? Цей настрій навіть відчувався у противника. Коли взяли Ізюм, наприклад, то відчували це навіть по Бахмутському напрямку – інтенсивність обстрілів і рух москалів зменшилися майже на місяць.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр звільнення села Гусарівка у 2022 році, 26 березня 2022
Бійців також треба мотивувати – фінансово або якимись пільгами, кредитами на житло. Бо коли отримав третє чи четверте поранення, приходиш додому і сидиш у шоці, думаєш: чим далі займатися, якщо в тебе щось не працює – рука чи нога.
“У нас чомусь так прийнято, що якщо хтось поводив якийсь “жигуль” вдома шість місяців, то він уже водій”
Ви казали, що в нас 75% втрат техніки – це небойові. Також через помилки?
Ні, на жаль, це не помилки, це недосвідченість бійців як водіїв. Наприклад, уночі всі переміщаються з вимкненими фарами. І навіть у Соледарі було таке, що лоб у лоб лупанулися; я потім їздив уночі, витягував ті машини.
У нас чомусь так прийнято, що якщо хтось поводив якийсь “жигуль” удома шість місяців, то він уже водій. Я думаю, до цього питання дуже серйозно треба ставитись, так само як до таких військових спеціальностей, як сапер чи снайпер, і треба серйозно тренувати людей водити автомобілі.
Це серйозна проблема. По трасах, ближче до передової, поробили насипи як блокпости, щоб зменшити швидкість автомобіля або розтягнути колону чи зупинити. І часто на цих ґрунтових насипах по дві чи по три автівки лежать. Тобто туди ще не доходили бойові дії, а машини розбиті там є. Це все банальні ДТП.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
Або людина просто заїжджає в зону бойових дій, не знає, де стріляють, де противник. Побачив спалах збоку чи десь гахнуло далеко – натиснув на газ і кудись в’їхав.
Ви розповідали, що коли вас евакуйовували, то через швидку їзду кидало буквально до стелі.
Так, я страшенно матюкався, кричав на них “трактористи” і так далі. Питав: “Чому ти летиш?” – “А по мені міномет там стріляв”. От я хотів узяти цього дядька, відправити в мінометну батарею, щоб він місяць там потренувався і спробував поцілити в машину міною… Вирахувати траєкторію польоту, траєкторію руху автомобіля, міна перебуває в повітрі близько 40 секунд…
Буває таке, що кілька автомобілів приїхали на КСП роти чи батальйону, машини покидали і пішли на нараду. Потім через день туди ракета прилетіла – бах, ай-ай-ай, що ж робити? Усе дуже просто: купив ті три балончики чи чотири фарби, зеленої, коричневої чи ще якоїсь там, пару відтінків зеленого, задув той волонтерський автомобіль або кинув зверху якусь сітку – цього достатньо…
Або дивишся, як поначіпляють іменні номери, з позивними. Добре, якщо це якийсь піхотинець чи командир піхотного відділення. А бувають такі випадки, коли начальник вузла зв’язку набив свій позивний, їздить на цьому автомобілі. Вибачте, це трохи ненормально. Я завжди питаю: ти хочеш швидше вмерти чи що? Щоб ворог знав, що це конкретно ти? Ворог же збирає інформацію.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
“Я дуже хотів би, щоб у піхотних підрозділах з’явилися міномети ближнього радіусу дії”
Зараз дуже багато розмов, навіть на офіційному рівні, про контрнаступ України. Ваша бригада брала участь у великому контрнаступі на Харківщині.
Саме там, де ми стояли, великого контрнаступу не було, ми лише вдало витіснили ворога з лісу. Це були наступальні дії в межах нашої роти. Ми стояли тоді на околицях Довгенького, і наша задача була утримувати позиції в лісі. Там дуже великий ліс, у якому ворогові було складно просуватись. Ми свою задачу мінімум виконали. Росіяни дуже перелякалися, особливо коли розвідка зайшла до них у тил і замінувала їм шляхи. І коли вони втікали, їхня броньована техніка підірвалась. Вони подумали, що потрапили в оточення, почалася паніка, і пішки, хто як міг, так і давав драла. А нас уже на той час, саме мій підрозділ, перемістили на Бахмутський напрямок. І ми були в Соледарі, коли закінчилася ця вся історія з Харківщиною. Дуже прикро, що Харківщину ми переважно тримали, витримали всі натиски ворога, а трохи кмітливіші хлопці забрали трофеї.
93-тя теж здобула чимало трофеїв.
Ну так. Гріх жалітись, це правда. На початку, на Харківському наступі, коли били колони, тоді війна була трішки інша. Якби не забрали ті танки з колони, то в нас у бригаді було б туго з танками. Це всі знають. Дякуємо за лендліз москалям.
Що зараз найбільше, на вашу думку, потрібно для успішного контрнаступу?
Я дуже хотів би, щоб у піхотних підрозділах з’явилися міномети ближнього радіусу дії. Є безліч класних іноземних установок мінометних, мобільних, швидкострільних, дуже точних, і якби вони в нас були, то було б дуже круто.
Бо якщо порівнювати наші піхотні підрозділи з ворожими, у них у рази більше засобів. У Соледарі на ту ділянку фронту, яку наша рота займала, у них було близько дванадцяти 82-х мінометів, у нас – один.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
Також я хотів би, щоб у нас з’явилися класні навчальні центри. Думаю, навчати треба в більш реальних, бойових умовах – щоб людина звикла на слух сприймати вибухи. Я розумію, що в нас небагато якихось таких от засобів, які ми могли б витрачати на навчання, але все одно хоч мінімально ми повинні навчити.
Наприклад, якщо ми дивимося тікток, ютуб, то бачимо, що москалі вчаться, активно вчаться. У них, наприклад, ролики про те, як працювати з РПГ з вікна – там є свої особливості. У нас є багато іноземних боєприпасів, наприклад, та сама граната РПГ-7 осколкова чеського виробництва, яка летить не по тій траєкторії, до прикладу, що механічні прицільні приспособи на РПГ-7. Тобто є свої особливості, і це треба відчути на практиці. Труба така сама, а політ уже інший. І треба, щоб це знав не лише розрахунок протитанковий, як було прийнято в совкові часи, а кожен боєць, бо ми маємо бути взаємозамінні.
Також правильно натаскати всіх бійців використовувати класне програмне забезпечення, зараз воно “Кропива” називається, а раніше – “Армія СОС”. Завдяки йому кожен може по азимуту навести той-таки АГС і з закритої позиції прицільно вести вогонь. Треба трішки вдосконалюватись, раціонально використовувати боєприпаси, тому що це ворог може дозволити собі застосовувати тактику “хай стріляють, куди хочуть”. Ми повинні з першого пострілу, як кажуть, у голову.
І, звичайно, було б гарно, якби якийсь там F-16 над головою пролетів і кинув у сторону противника якусь таку штуку, щоб вони мовчали тиждень.
Фото: facebook/93-тя ОМБр Холодний Яр
“Хочеться якнайшвидше все це закінчити. Я знаю точно, що нам вдасться”
Зараз триває збір підписів під петицією про присвоєння вашому побратиму, бійцю 93 бригади Михайлу Реуцькому, який загинув 18 лютого цього року, звання “Герой України”. Він воював з 2014 року, у 2022-му знову став у стрій, повернувся на фронт і загинув під Бахмутом. Останнім часом, і не останнім часом, таких петицій досить багато. Це означає, що є проблема із системою нагородження?
Ні, просто є люди, про яких ми не знаємо нічого, а вони дійсно варті нагороди. Той самий Міша був тихий. Я сумніваюся, що він навіть вів якусь фейсбук-сторінку, може, то взагалі дочка його вела, бо там дуже мало дописів. А є, наприклад, якась дружина народного депутата, яку показують топвидання на кожній світлині.
Міша, без перебільшень, гідний звання “Герой України”. Він прожив таких бойових життів, як я, мабуть, штук п’ять, якщо не більше. Жив національною ідеєю. Пройшов Другу чеченську, УНА-УНСО, Майдан. Я не знаю такої ділянки на карті АТО до 2022 року, на якій він не воював би. І скажу, без перебільшення, що в бригаді кращого протитанкіста, ніж Міша, я не знав. З тією кількістю прицільних настрілів на нього моляться всі протитанкісти.
Знаю, як він лупанув танк, який працював по Яковлівці, де стояла 10 штурмова бригада. Якщо ви знаєте, “Фагот” – це така совкова установка, яка випускає ракету, в задній частині ракети розмотується провід, і за допомогою цього проводу ракетою керують. Тобто це все дуже складно, ракета крутиться, розмотується цей провід, який часто може обірватися. Міша примудрився випустити ракету, відвести її вбік на сімдесят метрів, потім пропустити під лінію електропередач і поцілити в танк, який робив кілька пострілів і ховався за насадження. Відстань – більш ніж кілометр, і треба було прорахувати той момент, коли танк знову з’явиться, й вести цю ракету. Тобто треба мати дуже високу майстерність.
Фото: з фб-сторінки Володимира Кривенка
Бувають складні випадки: одного разу провід, що розмотується з ракети, ліг на лінію електропередач під Маріуполем, і Мишка добре тоді трусонуло. Згоріла установка, його відвезли без свідомості в шпиталь. А біля аеропорту Міша взагалі робив рекорди. Думаю, не один москаль бажав йому там смерті.
І саме за це, я вважаю, ця людина дійсно гідна цієї нагороди. Навіть не нагороди, а щоб про нього знали, тому що часто ніхто не знає таких людей. Мишко мав якийсь такий дар до знищення москалів. Я слухаю, наприклад, перехоплення москальське, Міша вийшов, з підствольного гранатомета навмання “бух” гранату туди. По перехопленню – “200”. Знову вийде, навмання “бух” – “200”.
Він мав у нас якусь трішки містичну репутацію, бо був язичником. І як він казав про погоду, то воно так і ставалося.
Були навіть дуже смішні випадки. Беру я гвинтівку, заліг і чекаю з такого козирного місця, поки чучело якесь вигляне. Прочекав чотири години, дивлюсь – туди граната полетіла, “бух”, вибух. Знімаюсь з позиції – нема сенсу чекати. Приходжу: “Мішо, ти стріляв?” “Ну а хто ж?” Кажу: “Мішо, ти на риболовлю ходив? От сидиш ти з поплавком, а тут прийшов якийсь дядько і кинув цеглину. Що б ти йому зробив?” Отакі є приємні спогади про Мишка. Якщо серйозно, це дійсно була людина, яка заслуговує. Він завдав колосальної шкоди противнику за всі ці роки. Я вважаю, що він вартий того.
Його донька опублікувала фотографію, на якій він на передку, на бойовій позиції лежить, читає книжку, і хтось з ваших побратимів написав: “О, це наш бібліотекар Володимир приніс йому Конан-Дойла”.
Так, це привезли волонтерську допомогу.
Фото: скрин відео
Ви стимулюєте людей читати чи, може, змушуєте?
Ні, часто в нас було таке, що хтось передасть якусь книжку. Їх зазвичай дві чи три, але якщо була така можливість, це дуже рідко бувало, то її можуть прочитати всі, тому що більше нема що читати.
Є в нас ще один дядько у відділенні, який раніше займався інтелектуальною роботою, вважаю, що місце йому далеко не в піхоті. До речі, це проблема, що в нас відбирають людей не за їхніми морально-діловими якостями. То він так пожартував, що наш бібліотекар приніс цю книжку. Цей дядько працював п’ятнадцять років у конструкторському бюро “Луч”…
Що він робить у піхоті?
Так, справді, що він робить у піхоті? Тобто такі люди повинні займатися якоюсь серйозною роботою, і це також одна з проблем, яку треба вирішувати. Людей потрібно задіювати за їхнім цільовим призначенням. Якщо є люди, які в чомусь розуміються, то це треба використовувати.
Традиційне останнє запитання. Що для вас особисто буде перемогою в цій війні?
Навіть не знаю, я вже настільки в цьому загруз, що вже боюся, якщо ми виграємо, то буду хотіти чогось більшого. Наприклад, щоб згоріли москалі по Урал чи ще щось. Це, звичайно, жарти.
Думаю, що ми відбудуємо нормальну країну, за яку боролися. Я хочу в це вірити. Дивлюся на свою дочку і хочу бачити, що вона буде досягати якихось вершин у цивільному житті. Хочу, щоб це закінчилося на нашому поколінні.
Хочеться швидше все це закінчити. Я знаю точно, що нам це вдасться. Усе не так добре в нашій армії, будемо відверті, як мені хотілося б, але ми до цього рухаємося, робимо кроки. Не такі швидкі, як хотілося б, але вони є. І це дуже круто. Ми стали українською нацією, почали цінувати своє. І точно відвоюємо свою землю, адже недаремно наш народ знаходиться на найкращих землях у Європі. Тобто наші предки дійсно здобули цю землю не просто так. Уже прийшов цей час, коли ми це усвідомили. І обов’язково переможемо.
Фото: з фб-сторінки Володимира Кривенка
Олег Базар, головний редактор LB.ua
