Фото: Гугл-карти
27–28 лютого я ще сходила на роботу, як звичайно. А після цього почалися проблеми з транспортом і зв’язком, наш графік повністю збився. З 28 лютого заклад перевели на особливий режим, лишилися тільки чергові медсестри, а санітари та лікарі не виходили. Керівник приїжджав за можливості або термінової потреби.
Нас було четверо на зміні, але так збіглося, що серед колег я жила найближче до роботи, тому підстраховувала всіх. 1 березня мою колегу не змінили. Зв’язок ще був, вона подзвонила. Сказала, що не розраховувала, що затримається, тож я принесла їй поїсти. Думали, що залишимося вдвох, щоб не було так страшно, ще на добу. Але її змінниця таки доїхала в той день аж із селища Моряків. Наступного дня змінити її мала вже я.
Більшість загиблих лишилися невідомими
2 березня світла, водопостачання та опалення вже не було, транспорту також. Зять Олексій відвіз мене на роботу машиною, це було вдень. Я взяла з дому ліхтарик, трохи їжі та води, зарядила павербанк. Коли вже була на роботі, зник зв’язок – і я лишилася в ізоляції. Зв’язатися з керівником і рідними стало неможливо.
Холодно було дуже, а страшно ще дужче. Неподалік моргу був завод Ілліча, а навколо промислові майданчики. Вибухи було чутно з усіх боків, мабуть, там стояла якась техніка, бо летіло і звідти, і туди. Від мене якихось дві-три сотні метрів. Вікна на другому поверсі вже всі вилетіли, я піднялася нагору, всі кабінети замкнені. На першому деякі вікна теж вибило, проте виходити на вулицю, щоб якось їх зачинити, було страшно.
Фото: Гугл-карти
Холодильники вже не працювали, але вони все одно були вже повністю зайняті трупами. Людей привозили постійно, іноді на машинах, іноді несли пішки, якщо десь поблизу.
Ще були хлопці з муніципальної служби “Орфей”. То була одна й та сама бригада завжди, і вони працювали щодня, скільки могли. Їх, мабуть, нікому було змінити. Але я хоч сиділа на місці, а вони їздили містом під обстрілами, я уявляю, як їм було страшно.
Вони збирали загиблих з вулиць, здебільшого в таких людей не було документів. Тож я записувала в журнал реєстрації зі слів тих хлопців: «Чоловік з вулиці Миколаївської. Приблизний вік – 50 років, був одягнений у…» Щоб хоч приблизно можна було впізнати. Одного разу приїхали дві жіночки зі Старого Криму, їх направила поліція, і вони за описом і одежею впізнали когось зі своїх близьких Тоді я записала в журнал їхні прізвища, але більшість загиблих лишилися невідомими.
«Тіл було стільки, що двері не зачинялися»
У мирний час за зміну могло надійти кілька тіл. Якщо казати у цифрах, то коли більше ніж 5 тіл, то це означало щось екстраординарне. Місткість полиць холодильників у двох залах десь на 20 трупів. Рідко коли доводилося складати на підлозі. За весь час роботи таке пам’ятаю лише пару разів: коли випали довгі вихідні й усі лікарі не працювали і коли стався Іловайськ.
3 березня був приліт у район магазину «Каскад» на вулиці Торговій. Звідти та з прилеглих дворів одночасно привезли чоловік п’ять-шість. Запам’ятала охоронця – він був з документами – і дуже юну дівчинку.
Тепер трупи лежали не тільки в холодильниках, а й у секційних залах і коридорах, у холі. Лежали в пакетах, замотані скотчем, але здебільшого загорнуті в ковдри чи килими або просто накриті тим одягом, у якому були. Стояв сильний запах, добре, що на вулиці було холодно, бо це було б жахіття. Відчинити вікна я не могла – було страшно, тож посипала все хлоркою. Тіл було стільки, що двері до зали не зачинялися.
На два поверхи я була сама серед гори трупів. Дуже страшно зараз це все пригадувати. Але в той момент воно якось було наче і нестрашно, бо ти намагаєшся ні про що не думати, робиш усе, як робот.
Фото: Євген Малолєтка
«Я розуміла, що змінити мене ніхто не прийде»
3 березня мене мали б змінити, але ніхто не прийшов. Я вже розуміла, що ніхто і не прийде, проте все одно лишилася. Я заступила на зміну і не могла просто піти, кинувши морг. Іти я не збиралася зовсім, вирішила лишатися стільки, скільки буде можливо.
Наша кімната чергових розташована у глибині споруди за трьома стінами без вікон. Тому була надія, що якщо кудись влетить, я залишуся жива. З однієї сторони секційна зала, з іншої зали Скорботи, з третьої – холодильники. Все це було заповнено трупами.
У кімнаті було ліжко, але я сиділа під столом, накрившись з головою ковдрою, бо просто хотілося забитись у якийсь куток від страху. Весь час я сиділа в цій кімнаті, виходила відімкнути двері, зробити запис і назад. Бо іноді приходили люди, розшукували родичів, “Орфей” привозив нові тіла.
У кімнаті чергових був холодильник. Навіть без світла, через морози те, що лежало в холодильнику, було придатне для їжі. Але їсти насправді і не хотілося. З водою було гірше, її було мало, і ще я ділилася з хлопцями з “Орфея”. Утім знала, що в кабінеті начальника є якісь запаси. І можна було б його відімкнути в разі чого.
Фото: Євген Малолєтка
Уночі
У морзі вночі було дуже страшно. Воно й у звичайний час моторошно. А тут темінь непроглядна, гримить невпинно, усе трясеться від вибухів. Ти сидиш під столом, накрившись ковдрою, а о другій ночі хтось стукає у двері. У нормальний час тобі дзвонять, ти знаєш, що хтось буде, або іноді ми обговорювали умовний стук. А так абсолютно невідомо, хто буде стояти з того боку і що йому треба.
Тож вилазиш з-під стола, вмикаєш свій ліхтарик. Він ледве світить, бо сідає батарейка. Йдеш до дверей навпомацки, чіпляючись своїми ногами за ноги мертвих, бо вони вже абсолютно всюди. Відчиняєш, а за дверима стоїть хтось не зовсім тверезий і каже: «Пустіть, у мене тут братішка, я хочу його обійняти». Ти чуєш, як свистять снаряди, видно, як десь вирує полум’я і спалахують вибухи. І ти не знаєш, що йому відповісти. Це, м’яко кажучи, напряжно.
Фото: Гугл-карти
“Якби зять не забрав, у мене дах поїхав би”
Останні дві доби я фактично просиділа під столом. 5 березня вранці біля моргу побачила українських військових. У них був зв’язок, і я попросила, щоб дали подзвонити дітям. Хотіла сказати, що досі на роботі, що досі жива. Набрала зятя Олексія і кажу: “Льошо, я на роботі”. Він відповів, що зрозумів, і дуже швидко поклав слухавку. Ще ті військові були поруч, як він уже приїхав за мною: “Збирайся швиденько, поїдемо додому”.
Я відповіла, що не поїду, що не можу покинути документи, журнали та все інше. Насправді я просто не уявляла в той момент, наскільки критичною була ситуація навкруги. Які там до біса документи! Вже тепер це розумію.
Але зять умовив. Я намагалася заховати документи, написала записочку: «Немає нікого». Позамикала на ключ двері всередині, підсунула камінець до вхідних, щоб вони не зачинилися на замок.
Урятуватися з Маріуполя. «Йшли на відстані один від одного, щоб не загинути разом, бо хтось мав повернутися до котів»
Фото: Гугл-карти
Ми поїхали, і тоді я зрозуміла, які жахливі зміни сталися між 2 і 5 березня. 2 березня будинки навколо проспекту були ще цілі. 5 березня – проспект розбитий, дорога завалена дротами, валяються стовпи, на узбіччях – трупи. Це боже провидіння, що ми проскочили, в той момент ніхто, крім нас, не їхав проспектом.
Що було в морзі далі, я точно не знаю. Скільки я ще протягнула б – невідомо. Мені розповіли, що сама споруда була зруйнована, чи лишилася б я жива? Якби Олексій не забрав, мабуть, у мене дах поїхав би, це як мінімум. Виходить, я таки непогана теща, якщо, попри всю небезпеку, він поїхав за мною.
Урятуватися з Маріуполя. Ніхто не міг уявити собі такий кошмар
Коли ми їхали, тіл у морзі було дуже багато. Я вже не рахувала їх. Якщо приблизно – то в районі сотні. Тільки за ті три останні доби їх привезли близько п’ятдесяти. Я знаю, що потім окупанти всі тіла вивезли, але де їх поховали – не знаю.
Так само невідомо, де похований мій чоловік. Він помер удома 10 березня, спочатку його поховали поруч з будинком. За райвиконкомом є церква, біля неї ховали всіх з нашої округи. Через декілька днів туди влучив снаряд, а потім приїхали росіяни й усіх перепоховали, куди – вже ніхто не знає. Я намагалася з’ясувати, але ніяких слідів немає. Мабуть, уже ніколи не дізнаюся.
Фото: EPA/UPG
***
Софія виїхала з Маріуполя в середині березня. Разом з тисячами містян пройшла десятки ворожих блокпостів і безліч перевірок, щоб дістатися підконтрольної Україні території. Перебуваючи вдалині від дому, вона мріє про повернення, навіть попри такі важкі спогади.
Іван Станіславський, журналіст
