Фото: надані Наталією Наталія зі свома котами
Тривожне очікування
Я жила у мікрорайоні Східному. Це сам край міста, де постійно було чутно відгомін вибухів – ми настільки вже звикли, що це стало ніби фоном. Усі знали, що армія захищає нас, і в принципі продовжували жити далі. Звісно, побоювалися, але ніяких заходів не вживали. 22 лютого в Маріуполі пройшов патріотичний мітинг перед драмтеатром. Люди вірили, що це якось вплине на ситуацію. Там були майже всі мої знайомі, але я не змогла прийти, було багато роботи.
-
23 лютого минуло в тривожному очікуванні. Вибухи зі сходу все гучнішали. Усе погане завжди починалося з лівого берега, зі Східного. Але уявити, що може дійти до такого безумства, ніхто не міг. Ми думали: все це вже було, було гучно, щось наближалося, потім усе минулося.
Вважали, що так буде і цього разу. У ніч на 24 лютого я залишилася з матір’ю у квартирі на 8 поверсі. Ще з нами були чотири коти. Моя старша киця Кася, Мая – я взяла її з притулку, молодий котик Маркіз і сліпа кицька моєї доньки Феня. Донька поїхала на гастролі і лишила її до моїх трьох. Отак я і зосталася з таким «майном», з яким швидко втекти кудись було нереально.
Фото: надані Наталією Мама Наталії переховується в коридорі квартири у Східному першого дня повномасштабного вторгнення
Я спускалася в те, що називалося бомбосховищем. Це був просто підвал, холодний і необладнаний. Зрозуміла, що моя мама туди не дійде, вона дуже похилого віку і ледве рухалася. Я переселила маму до коридора, позаклеювала та забарикадувала вікна, зробила, що могла. У коридорі зімпровізувала щось на кшталт дивана. Батько на цей момент був у лікарні №1 у Кальміуському районі. 23 лютого йому зробили операцію. Мені треба було якимось чином забрати його.
Острів Східний
Електрику у Східному перебило практично одразу, зникла вода, якийсь час ще був газ. 24 лютого стояли черги до банкоматів, а 25-го все було порожнє – більше ніхто нічого не поповнював. Супермаркет «Сільпо» швидко закрився. Це коли в інших районах Маріуполя люди ще на роботу ходили.
Фото: надані Наталією Заклеєні вікна у квартирі Наталії у Східному
Я виходила з квартири лише два рази. Головною проблемою було підтримувати зв’язок, бо якщо ніхто не знатиме, де ти, то на допомогу можна не розраховувати. Разом із сусідкою вийшли в паузі між обстрілами, щоб десь зарядити телефони. Узяли гроші та подалися до церкви, бо чули, що там працює генератор. Знайшли сторожа, але він сказав, що без наказу керівництва запускати генератор не буде. Ще ми чули, що десь привозять хліб, але не знали, коли.
-
Пам’ятаю, що ми йшли всю дорогу по склу. Усе навколо було завалено битим склом з будинків, валялися обірвані дроти, ступити на чистий асфальт було ніде. Я запам’ятала, що уламки стирчали із землі, наче шаблі. Скло падало з верхніх поверхів і встрявало в землю.
Машини всі були сильно пошкоджені, але пожеж ми не бачили. Усе було розбите та розірване, перехожі майже не траплялися. Розгублені, ми трохи постояли, поки не почало прилітати, і побігли додому.
У дах сусіднього будинку щось влучило, мабуть, «град» чи щось таке. Ми чули, як бабахнуло і трухнуло будинок. Стало очевидно, що лишатися у Східному не можна. За кілька днів нам запропонували переїхати у квартиру моєї колеги в Приморському районі. Вона з чоловіком на той момент була не в Маріуполі, а квартира лишилася пуста. Проте дістатися туди було неможливо. Ми були наче на острові. Транспорт взагалі ніякий не ходив, і машини в нас не було, а ще треба було якось забрати батька. Під будинком стояло авто, яке можна було взяти, навіть ключі були, але сісти за кермо було нікому. Наступного дня цю машину розбило.
Фото: надані Наталією Вид з вікна квартири по вулиці Чорноморській
Він без башні, але їде всюди
Нас рятували ці старі кнопкові мобілки, що тримають заряд ледь не тиждень. Знайомі зоозахисники запропонували мені таксиста, сказали, що він без башні, бере гроші, але їде всюди. Зв’язок був дуже поганий, додзвонитися по місту було практично нереально. Довелося координувати все через Львів.
Я подзвонила колежанці на захід, вона передала нашу адресу таксисту. Це спрацювало. Але він приїхав зненацька. Ми були не готові.
-
Мама збиралася дуже повільно, постійно чіплялася за речі, доводилося її відривати від усього. Вона сказала, що ми лишаємо котів, а беремо речі. Я викинула речі й завантажила котів. Переноска була тільки одна, тож що робити, розсадила їх по рюкзаках. Вони кричали як різані.
Я вже не пам’ятаю, скільки разів за весь час мені пропонували десь залишити тварин. Розуміла, який це недолік, але не могла покинути їх. Я сказала мамі, що, можливо, ми сюди більше ніколи не повернемося, тому попросила взяти наші старі сімейні фото, яким уже близько ста років. Але вона не послухала, на жаль, вони лишилися. Збиралися поспіхом, я забула свій ноутбук і один телефон. Таксист допоміг нам спуститися. Це було 1 березня. Тоді я бачила Східний востаннє.
Фото: надані Наталією Влучення в балкон сусіднього будинку
Уже тоді ми абсолютно не уявляли, що діється навколо. Думали, що поїдемо в Приморський район через Азовсталь, коротшим шляхом. Але поїхали через Мухіне. Тоді я зрозуміла, що це мій щасливий шанс, дорогою я можу заїхати в лікарню до батька. Я доплатила таксисту, щоб завернули до лікарні. Залетіла всередину, запанікувала – батько після операції ледве на ногах стоїть. Лікарі мене почали заспокоювати. Я побачила, що лікарня працює майже у штатному режимі. Там було світло, вода, вони ще більш-менш нормально існували. Ми запхали всі його речі в машину і поїхали.
«Це був наче конвеєр». 40 днів роботи у блокадному Маріуполі лікарні №4, що була розташована неподалік Азовсталі
Далі нам потрібно було приїхати на адресу, щоб забрати ключі від квартири моєї колежанки. Зв’язку немає. Ми приїжджаємо, а тих людей немає. Від сусідів дізналися, що вони пішли по воду. Знали: черги такі, що можна було прочекати цілий день. На щастя, ключі ми невдовзі отримали.
Наче інший світ
Того дня ми всі перебралися на вулицю Чорноморську, у квартиру на другому поверсі. Приморський для нас був наче інший світ. У Східному вже не було нічого, крім газу, а там – світло, інтернет, зв’язок, йшла з крана вода, навіть працювали деякі магазини й аптеки. Цивілізація. Ми зарядили всі телефони, помилися. Так раділи цьому – просто не передати.
Фото: надані Наталією Люди заряджають телефони від автомобільного акумулятора
Я повитягала й нагодувала котів. З квартирою нам дісталася ще й п’ята кішка. Поки власники помешкання були у відпустці, тваринку приходили годувати сусіди. Я встигла написати колезі, попросила, щоб її родичі забрали цю кицьку. Вони прийшли за нею, і мені стало трохи легше.
Утім блага цивілізації поступово почали зникати й у Приморському районі. Спочатку зникло світло, його відновили, але потім воно згасло назавжди. Почало прилітати все ближче, влучило в сусідній будинок і рознесло прибудований балкон.
На щастя, в нас вікна лишалися цілі до нашого від’їзду. Ця весна була дуже холодною, до мінус 10 і сніг. Такого березня у своєму житті не пам’ятаю.
Переважно сиділи вдома, я дивилась на термометр і у вікно. У тій квартирі лишилися запаси, невеличкі відносно, але все ж таки. Дуже виручило, що було багато спортивного харчування. Шоколадний протеїн і щось таке. Я ці напої постійно давала своїм батькам, щоб підтримувати їх. Найбільше було якихось круп, але проблема з крупами полягає в тому, що до них потрібні вода та вогонь. Найкраще було робити щось на зразок супу: і попив, і поїв одночасно. Газ зник 3 чи 4 березня. Десь перебило газогін. Я пам’ятаю, як чоловіки кричали, що закривають вентилі.
Фото: надані Наталією Вид з вікна квартири по вулиці Чорноморській
Десь 5–6 березня почалося мародерство. Це було ганебне видовище. Бачила розбитий АТБ, він постраждав не від обстрілів, а від людей. Я заходжу – а люди хапають усе. Нема води – а жінка несе два мішки прального порошку. Несли все підряд: фарбу для волосся, шампуні, якісь там пасти, тобто неважливі для виживання речі, проте вони просто пхали їх собі скільки влізе.
Потім я подумала, що, мабуть, ці люди не злісні мародери, просто це така захисна реакція: чогось нагребти, аби було. Можливо, їм від цього було морально легше. Хоча треба сказати, що ті, хто лишився в Маріуполі, потім усе це продавали і так виживали. Дуже хотілося б, щоб у таких ситуаціях люди поводилися як люди, а не як тварини. Проте не сумніваюся, що якби така ситуація виникла в іншому місті, то все було б так само. Є трішечки свідомих людей, які тримають порядок, але більшість впадає в паніку.
Фото: надані Наталією Розграбований супермаркет АТБ
Хоч фури приженіть, ми туди штабелями лягли б, аби тільки врятуватися
У під’їзді з нами жив якийсь начальник, що працював у КП «Комунальник». Намагалися розпитати його, дізнатися якісь новини, але навіть він не мав майже ніякої інформації. Наприклад, про той зелений коридор. Уперше про коридор ми почули шостого березня, і мені здається, у ті дні деякі люди просто ризикнули і виїхали. Мабуть, комусь це вдалося, а комусь ні.
Я знаю людей, які пішки виходили, потім їх хтось підбирав дорогою. Якби в мене не було чотирьох котів і двох батьків, які майже не ходять, я теж пішла б. Що далі, то краще було зрозуміло, що отаким, як ми, виїхати взагалі немає шансів.
Скоро зв’язок став дуже непевним. Треба було ходити шукати місця, де щось пробивається. Я зарядила свій старий телефон і дивилася, де скупчуються люди. Підходиш і розпитуєш, чи є зв’язок і якого оператора. Біля управління поліції та храму можна було зловити одну паличку. Одного разу вдалося зв’язатися з донькою: вона повернулася із закордонних гастролей, але до Маріуполя не дісталася, зупинилася в Одесі. Я постійно запитувала в неї про евакуаційний коридор, але інформації не було.
Тоді я пішла шукати поліцію. Патрулі їздили до останнього, намагалися щось робити. Зустріла поліціянтів, обличчя в них були майже чорні. Питала за ці коридори, але вони відповіли, що наразі нічого немає, але коли буде, то повідомлять. «А як ви повідомите? Як? Скажіть?» – «Ми будемо їздити з гучномовцями». Але зважаючи на ситуацію в місті та кількість поліції, було ясно, що на це сподіватися марно.
Найбільше інформації мені вдавалося отримати телефоном від колег. Якість зв’язку була жахливою, ми встигали сказати по кілька слів. Найбільше я хотіла дізнатися про евакуаційні точки збору. Я так уявляла, що приїде колона автобусів. Але нам уже було все одно, на чому їхати, хоч фури приженіть, ми туди штабелями лягли б, аби тільки врятуватися. П’ятого-шостого березня евакуація не відбулася. Дев’ятого ми сподівалися, що все вийде. Почали готуватися, я зібрала своїх старих, навіть візок знайшла, щоб їх везти. Але знову нічого не сталося.
Я йшла пішки кілька кілометрів під обстрілами, щоб поговорити з донькою
Від 10 березня зв’язатися ні з ким уже не вдавалося. Хтось сказав, що на «1000 дрібниць» біля офісу Київстару є зв’язок. Я пішла туди. Думала, що добре знаю своє місто, але коли на вулиці майже немає людей і навколо все розбито, то орієнтуватися стає складніше. Деякі місця було не впізнати, всю дорогу питала в людей, чи правильно йду. Будинки були без вікон, обшивки фасадів зірвані, виглядало, наче пусті остови стоять. Тротуарами ще можна було пройти без проблем. Але іноді йдеш – і раптом вирва кілька метрів, а поряд вікна в будинку забиті фанерою. Тобто якісь потужні снаряди прилітали.
Фото: надані Наталією Пошкоджена обстрілами будівля на проспекті Будівельників
Тоді вже над містом кружляли літаки і скидали бомби. Відчувалося, що вибухи дуже потужні. Падало десь далеко, але могло добряче трухнути за кілька кілометрів. Кілька разів через такі віддалені вибухи в нашій квартирі випадали шухляди з шафи. Отакі були струси.
Обстріли тривали постійно, я рухалася перебіжками від під’їзду до під’їзду. Я майже дійшла до перетину проспектів Будівельників і Миру, як почався обстріл. Щось влучило в самісінький центр перехрестя. Я встигла сховатися за сходами аптеки. Чула жахливий свист, потім вибух майже поряд, думала, що мене знесе. Але якось пощастило, мабуть, уламки полетіли в інший бік. Усе затягнуло димом. Потім з того боку йшли поранені люди. Йшов хлопець з велосипедом, у нього з руки крапала кров на асфальт.
Фото: надані Наталією Загорнуте в плівку тіло лежить біля будинку на проспекті Будівельників
У той момент я додзвонилася доньці. Зв’язок постійно переривався. Напевно, треба було підійти ближче до перехрестя, але було страшно, бо тільки-но влучило туди. Хоч я думала, що якщо туди один раз влучило, то другий раз не попаде. Логіка у людини в стресі відсутня. Ховайся і ніде не виходь – ось головне правило. А я йшла пішки кілька кілометрів під обстрілами, щоб поговорити з донькою. Потім втямила, що краще писати смс. Написав, вимкнув телефон. Через якийсь час вмикаєш – приходить відповідь. А ми намагалися щось сказати одне одному, але чутно нічого не було.
Речі, що дорожчі за гроші
Без зв’язку ми опинилися в чорній дірі. Повний інформаційний вакуум. Гуляли чутки, які люди інтерпретували, як їм хочеться. Знову теорії, що це обстрілює «Азов». Ви хоч логіку включайте: скільки того «Азову», а скільки обстрілів з усіх боків, а ще з неба та з моря. Або таке: все це відбувається, бо Росія дуже зла на «Азов». Якщо «Азов» здасться, то все припиниться.
Нам дуже пощастило з водою. Я потім дізналася, що були такі випадки, коли люди майже вмирали від спраги, у них не було навіть ковтка води, це страшне. А в нас просто за вікном була база «Струмка», ми ходили туди по воду. Пляшки п’ятилітрові – це був дефіцит страшний, дорожчий від грошей. Я брала все підряд і набирала.
Фото: надані Наталією Тара для води
Це все качалося зі свердловини помпою, а вона електрична. Вода була, коли приїздили з генератором поліцейські чи військові. Вони качали воду для себе, а ми вже як встигнемо. Ось так жили. Життя звелося до того, щоб розвести багаття, знайти воду та їжу. Ми розуміли, що все не нескінченне. Хтось казав, мовляв, десь у балці є природне джерело, але я туди не дійшла, бо були обстріли. Розуміла, що мені підставлятися дуже небезпечно, бо від мене залежить життя ще двох людей і чотирьох тварин. Самі вони не вижили б.
Я кожного дня виходила шукати дрова. Прислухалася, де були прильоти, потім ішла в той бік збирати поламані дерева, бо інструмента в мене не було. Пилка чи сокира – це був також дефіцит.
Фото: надані Наталією Приготування їжі на багатті
Дуже цінні речі – посуд, у якому немає пластику, наприклад, пательні та каструлі з металевими ручками. Зараз усі з пластиком, на вогнищі він плавиться, горить, стає незручним, ще й смердить. Знайти звичайний чайник, наприклад, – це щастя. У всіх електричні.
Фото: надані Наталією Приготування їжі на багатті
Котам я почала варити якусь кашу і домішувати трохи корму. Але ж вони не звикли до цього. Дуже довго не хотіли їсти. Моя старша кішка Кася пам’ятає обстріли 2014–2015 років. Ми тоді жили в Авдіївці і чули все, що відбувалося в ДАПі. Не було світла та зв’язку, ми ходили шукати воду та заряджати телефони. Але тоді місто не було в облозі, підвозили продукти та все необхідне. Врешті, ми евакуювалися без проблем. Я впевнена, що Кася все це запам’ятала. Коли ми знову опинилися в подібних умовах, вона підійшла та почала їсти кашу. Інші коти подивилися на неї і теж стали їсти.
Фото: надані Наталією Люди в черзі по воду
Ми були готові на будь-які авантюри
Ми мешкали в чужій квартирі, нікого з місцевих не знали. Підвал був уже заповнений, та з моїми батьками й тваринами все одно туди було неможливо бігати. Я намагалася навести контакти із сусідами, дізнатися, чи не збирається хтось їхати, мала надію хоча б маму відправити. Я обдумувала всі можливі варіанти.
Познайомилася із сусідкою Оленою, вона займалася якимось бізнесом. Ми ходили разом по району, шукали щось корисне. Нічого не знайшли, бо все було розграбоване вщент. Але за якийсь час зблизилися, і я дізналася, що в неї є маленька дамська машина, а ще є сусід з машиною. Вона також вважала, що треба їхати за першої нагоди. Оскільки впевнилася, що ми готові на будь-які авантюри, аби вибратися з Маріуполя, то пообіцяла, що візьме нас зі собою. Домовилися, що хтось сяде до неї, хтось – до сусіда. Отак завдяки випадковому знайомству ми знайшли транспорт.
13 чи 14 березня з чуток дізналися, що люди їдуть з Маріуполя самостійно. З Оленою вийшли на вулицю Нахімова – на захід їхали машини. «Вони виїжджають, – сказала Олена. – Треба і нам пробувати». Біля управління поліції почали дзвонити всім, кому можна. Інформації не було, ніхто не знав напевно, є евакуація чи ні, є коридор чи ні.
15 березня ми не збиралися їхати. Але раптом забігла Олена: «А що ви сидите, ну, поїхали!» Я миттю зібралася, взяла тварин. Перед цим всю ніч малювали написи «діти». Люди одне одному переказували, що має бути такий напис на машині та білі стрічки. Писати виявилося нічим. Довелось малювати лаком для нігтів. Швидко посідали в машини, приклеїли таблички та прив’язали стрічки. Дорогою людей доєдналося, стала збиратися ціла колона. Білі пов’язки нам наказали зняти.
Фото: надані Наталією Написи ДЕТИ, які кріпили на автівки
Думаєш, що їдеш у безпеку, а насправді ні
Ніхто з нас не знав, що відбувається в Україні. Коли виїхали, тільки тоді я дізналася, що Київщину окупували, що Чернігівщина теж окупована. Для мене це був страшенний шок. Я була певна, що всі страхіття відбуваються на Донеччині, здебільшого в Маріуполі, як завжди. Тож я думала, що ми швидко дістанемося до наших. Звідки я могла знати, що буде двадцять два блокпости і треба буде їхати аж до Запоріжжя? Отак їдеш і думаєш, що їдеш у безпеку, а насправді ні. Це було страшне розчарування.
Перший блокпост русні був уже за межами Маріуполя. На ньому стояли дуже молоді хлопці, вони щось хіхікали. Їм було весело. Один був із ДНР, з його розмови було зрозуміло, що місцевий. У нас попросили документи, Олена показала їм паспорт в Дії. А по них видно, що вони дикі такі, що не знають навіть, що документи можуть бути в електронному вигляді. Я кажу: «Олено, це вже росіяни були». Вона відразу не повірила. Часто траплялися кавказці. Деякі прекрасно говорили російською, а були такі, що когось кликали, бо не могли двох слів зв’язати. Удавали, що вони рятівники. Лопотали там щось таке – «щєньщіни, мі вам паможєм» або «там апасна, єдь абьєзд». Усі вони були з цими пов’язками білими. Тоді ми зрозуміли, що вони ідентифікують русню.
Фото: надані Наталією Спалені поля в районі лінії розмежування
Того дня ми не встигли виїхати на українську територію. Уже стемніло. Я зв’язалася зі знайомими зі Львова, і нам сказали, що треба ночувати у Василівці. Але Олена категорично відмовилася – будемо прориватися до Запоріжжя. Ми спробували їхати далі, але нас знову зупинили, усіх просто лишали на трасі. На вулиці 10 морозу, бензину обмаль, заправитися ніде. У машині не погрієшся, треба глушити двигун, бо не доїдемо. В одній машині не було скла. Я на рештках заряду знову дзвоню в істериці до Львова. Якимось дивом у селищі Верхні Криниці, що розташоване поруч, знаходять контакти людей, які готові прихистити.
Їхали і молилися
Я вмовила завернути в ті Криниці, щоб переночувати. Вони боялися, не хотіли, але все ж таки я їх переконала. До села три-чотири кілометри, навколо світла ніякого. Треба знайти медпункт. Заїхали в село, не можемо зорієнтуватися. Постукали в перший будинок. А там кажуть: та залишайтеся в нас. Проте ми все одно поїхали до того медпункту, де нас прийняв сільський голова. Там і переночували сидячи на стільцях. Спати не було на чому, але там було тепло, нам дали окропу і перекусити. Тварин я не могла випустити. Двоє котів їхали в одній переносці, як оті кільки в банці. Сліпа киця їхала в рюкзаку. Я їх нагодувала трошечки.
Фото: надані Наталією Евакуаційна колона стоїть перед блокпостом окупантів
Вранці почали шукати бензин – це була головна проблема. Нам десь знайшли три пляшки з паливом, вони всі були різного кольору, але що робити. Ставлення в селі до нас було дуже теплим, усі намагалися допомогти – і це якось підбадьорило. Потім я дізналася, що багато хто заїжджав до того села по допомогу. У них були медикаменти, їжа, пальне. Це при тому, що це село, воно в сірій зоні, на межі гуманітарної катастрофи. Але якось діставало все це і ще допомагало іншим. Ми сіли до машини і побачили, що вода в пляшках, котрі лежали в машинах, повністю замерзла. Отака погода була. На під’їзді до Запоріжжя ми стали в чергу, навколо всі поля були спалені. Нам сказали, що попереду замінована ділянка і можна проїхати тільки однією стежкою. Це був останній етап. Їхали і молилися, бо дуже боялися. Це було просто поле, ніякої дороги. Але все ж таки вибралися.
Фото: надані Наталією Батьки Наталії та тварини в переносках в пункті збору біженців Метро в Запоріжжі
Урятуватися з Маріуполя. «Йшли на відстані один від одного, щоб не загинути разом, бо хтось мав повернутися до котів»
Донька десь в інтернеті знайшла фото нашого будинку, він стоїть. Моя квартира у Східному лишилася більш-менш цілою. Але я не певна, що повернуся в Маріуполь. Скоріше за все, я буду жити десь в іншому місці. Відбудувати Маріуполь, щоб він знову став нормальним містом, у якому комфортно жити, швидко не вдасться. Я думаю, на це підуть роки. Проте відвідати Маріуполь – це обов’язково. Хочу привітатися з Маріуполем, з містом, у якому я прожила більшу частину свого життя. Звісно, хочу зустрітися з тими, хто вижив. Мені хочеться лишитися в Україні, але жити в Маріуполі після всього буде морально тяжко.
Зараз Наталія з батьками та тваринками мешкає у Львові.
Фото: надані Наталією
Іван Станіславський, журналіст
