За інформацією: Суспільне Вінниця.
Портрети на Алеї пам’яті у місті Ямпіль. Суспільне Вінниця
30 квітня у Ямполі, що на Вінниччині, вшанували пам’ять полеглих захисників на Алеї пам’яті. До 22 портретів, встановлених у листопаді 2025 року, додали ще сім. Про це повідомила кореспондентка Суспільного з місця події.
До Алеї пам’яті у центрі міста прийшли родини загиблих, їхні друзі та небайдужі містяни. Загалом, за словами Ямпільського міського голови Сергія Гаджука, зібралися близько 200 людей.
Захід розпочався хвилиною мовчання.
"Це ті, хто дозволив нам сьогодні зібратися тут. Герої, які дають нам можливість працювати, навчатися, жити. І водночас, який великий жаль, що ми їх втрачаємо… Сьогодні наша Алея поповнилася портретами ще семи героїв. Зліва на Алеї Пам’яті – ті, кого вже точно немає з нами, хто знайшов свій вічний спокій. Праворуч – на Алеї віри та надії, ті, чия доля поки невідома. І кожен день приносить тривожні новини…", — сказав Сергій Гаджук.
Суспільному про свого сина Максима Слободянюка розповіла мати Людмила Володимирівна:
"Загинув у Маріуполі, на "Азовсталі". Він був дуже хорошим, доброзичливим. Зустрів війну у Маріуполі. До цього закінчив Хмельницьку академію, потім служив – Чонгар, Бердянськ, Новотроїцьке, Волноваха. Коли одружився, перевівся до Маріуполя, там була дружина Тетяна, у них народився син Кирило. Коли почалася війна, він був на "Азовсталі", тримали оборону, був прикордонником. Важко говорити… Він був добрим сином, гарним батьком, братом, чоловіком. Нам його дуже не вистачає…", — сказала Людмила Володимирівна.
Портрет Сергія Боровика на Алеї пам’яті у місті Ямпіль. Суспільне Вінниця
За її словами, Максим народився у Ямполі й до 7 класу навчався у місцевій школі №3.
"Згодом ми переїхали жити до Вінниці. Мій чоловік — колишній військовослужбовець, пройшов Афганістан. Він теж свого часу служив прикордонником у Могилів-Подільському прикордонному відділі. І мої сини пішли слідами батька. Старший син нині також військовий. Ця війна забрала у нас найдорожче. Важко нам, важко говорити", — сказала жінка.
До портрета сина Володимира прийшла Марія Нікіфорова. Жінка розповіла, що він навчався у місцевій школі, згодом здобув педагогічну освіту і працював учителем.
"Син народився 6 березня 1982 року. Пішов до школи, закінчив Ямпільську середню школу №1, був гарним, вихованим учнем. Після закінчення школи вступив до Барського педагогічного училища, після його завершення – до Глухівського державного педагогічного університету. Працював учителем. Створив сім’ю. Має сина та доньку", — розповіла жінка.
Портрет Максима Слободянюка на Алеї пам’яті у місті Ямпіль. Суспільне Вінниця
Після навчання Володимир створив сім’ю. За словами матері, повномасштабне вторгнення зустрів у Вінниці, де жив разом із дружиною та дітьми.
"Він завжди був патріотом, перебував у Легіоні Свободи, прагнув мирного та вільного життя для України. Коли я йому казала: "Володю, може, ти кудись поїдеш за кордон", – він відповідав:"«Ні, мамо, закордон треба створювати в Україні. Треба робити так, щоб було, як за кордоном – не тікати, а допомагати. Тут боротися з усіма негараздами".
Служити Володимир пішов одразу після початку повномасштабного вторгнення.
"За рік до цього поховав батька, а потім сам пішов служити. Казав: "Мамо, я не можу так сидіти. Я не можу допустити, щоб вони прийшли сюди. Треба їх тримати там, треба їх зупинити. Я не витримаю, якщо будуть знущатися з моєї сім’ї чи дітей. Служив у 79 бригаді. Завжди хотів саме туди, завжди прагнув бути там, де важче – у десантниках, у штурмовиках. Дуже радів, коли його зарахували до цієї бригади. Пройшов усі випробування і дуже пишався тим, що служив у ній".
Портрети на Алеї пам’яті у місті Ямпіль. Суспільне Вінниця
За службу Володимира нагородили "Золотим Хрестом" Головнокомандувача ЗСУ. Після загибелі — орденом "За мужність".
"Після року служби загинув на передовій. Снайпер, перебуваючи в окопі, поцілив прямо в нього. Дякую всім за вшанування його подвигу, його праці, його служби за Україну. Він віддав життя за це. І якщо він бачить це з небес – дуже радіє", – сказала Марія Нікіфорова.
Відтепер на Алеї пам’яті у Ямполі – 29 портретів загиблих ямпільчан. 30 квітня вшанували:
Солдата Сергія Васильовича Боровика, стрільця-санітара 3 відділення охорони взводу охорони однієї з військових частин, який загинув 13 грудня 2025 року поблизу населеного пункту Колона-Межова Дніпропетровської області під час виконання бойових завдань, вірний військовій присязі та українському народові. Захисник підписав контракт 17 січня 2022 року — ще до початку повномасштабного вторгнення.
Солдата Олександра Поблоцького Валерійовича, 1982 року народження, який вважався безвісти зниклим 1,9 місяця з березня 2024 року. Після початку повномасштабного вторгнення він долучився до лав Збройних сил України 11 січня 2023 року по мобілізації, ставши водієм-механіком евакуаційного взводу ремонтної роти батальйону матеріально-технічного забезпечення у складі одного з бойових підрозділів.
Загинув 9 березня 2024 року в районі населеного пункту Роботине Пологівського району Запорізької області під час виконання бойового завдання. Остаточне підтвердження загибелі воїна відбулося за результатами експертизи ДНК після останнього обміну 1000 тіл у серпні 2025 року.
Сержанта Дудніка Андрія Валерійовича, який загинув 13 грудня 2023 року поблизу населеного пункту Невельське Покровського району Донецької області, виконуючи бойове завдання. Майже два роки вважався зниклим безвісти.
Солдата Качура Володимира Олександровича, який служив на посаді старшого стрільця-вогнеметника механізованого взводу механізованої роти механізованого батальйону однієї із військових частин ЗСУ, загинув 8 лютого 2026 року в районі населеного пункту Ківшарівка Куп’янського району Харківської області під час виконання бойового завдання.
Солдата Нікіфорова Володимира Борисовича, який народився 6 березня 1982 року. Навчався в Ямпільській середній школі №1. Переїхав до м. Вінниці, де створив сім’ю та працював у сфері освіти. Як боєць Легіону Свободи з січня 2023 року стояв на захисті Батьківщини у складі 79окремої штурмової бригади. Загинув 21 лютого 2024 року в бою з окупантами на Східному фронті біля села Новомихайлівка Донецької області. Нагороджений нагрудним знаком "Золотий хрест" та орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно). Похований у м. Вінниці.
Слободянюка Максима Валерійовича — майора (посмертно), старшого офіцера (старший оперуповноважений) відділу боротьби з транснаціональною злочинністю головного оперативно-розшукового відділу першого прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України – бригада "ГАРТ".
Нагороджений медаллю "Захиснику Вітчизни" (Указ Президента України від 24 травня 2022 №367), орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно) (Указ Президента України від 15 червня 2022 №409), відзнакою "Хрест добровольця Київського козацького полку ім. Т.Г. Шевченка" (посмертно), медаллю "Ветеран війни", медаллю "10 років сумлінної служби", відзнакою "За участь в АТО".
Загинув 12 травня 2022 року внаслідок масованого авіаудару російських окупантів по заводу "Азовсталь". Прикордонник з першого дня вторгнення став до оборони міста Маріуполь. У надважких умовах разом із побратимами героїчно тримав оборону "Азовсталі". Загинув під час обстрілу вакуумними бомбами. Він не дожив до виводу воїнів із території заводу чотири дні.
Солдата Віктора Слободянюка, який служив інспектором прикордонної служби 2 категорії (оператор) радіоелектронної та радіотехнічної розвідки першого відділу прикордонної служби (тип С) розвідувально-ударних безпілотних авіаційних комплексів другої прикордонної комендатури швидкого реагування розвідувально-ударних безпілотних авіаційних комплексів Головного відділу безпілотних авіаційних систем однієї із військових частин.
З 2 травня 2025 року Віктор Слободянюк став на захист України по мобілізації до лав Збройних Сил України. 6 березня 2026 року воїн загинув під час виконання бойового завдання у населеному пункті Сергіївка Донецької області. За попередньою інформацією, причиною смерті стало отруєння невстановленою речовиною. У нього залишилися дружина та дві донечки.
