Командир відділення БпАК 25-ї бригади Андрій. Суспільне Дніпро/Даниїл Ніколаєнко
Андрій — командир відділення авіаційних безпілотних комплексів 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. Він воює на фронті з 2023 року. Спершу був піхотинцем, а після другого поранення став керувати наземним дроном. З його допомогою чоловік рятує поранених та доставляє провізію побратимам.
Про свою мотивацію та військовий шлях — Андрій розповів в інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
"Родина була проти, аби я йшов у військо"
Доєднався в 2023 році — так склалися обставини: приїхав в Україну з Польщі, сам доєднався до 25-ї бригади. Захотів так і жодного разу не пожалів, що так вийшло.
Сестра проти була, вона у мене менша. Каже: "Ні, навіщо воно тобі треба сюди?". Кажу: "Ні, хочу і буду". Вона у відповідь: "Ні, не приїжджай". А я кажу: "Хочу, приїду". Мама була постійно теж проти. Батько, як і всі, проти. Бо переживали, хвилювалися, що там і як. А я ж впертий — у мене своє.
Перший вихід на позиції та поранення
І штурмували, і сиділи в окопах, і в атаках. Поранило раз, підлікувався, потім поранило другий раз, і на той момент мій командир роти, зараз він батальйону, каже: "Хочеш спробувати на наземних дронах?". Звичайно, захотів. Так і займаюся зараз наземними дронами.
Перший раз були контузії, легенькі осколочні, нічого серйозного. Був тоді масований штурм під Тоненьким. Танком нас штурмували. І щось ми мінялися з хлопцями на СПшці (спостережному пості — ред.), побратим виходить, каже: “Дрюня танки”. Я дивлюся: так, танки йдуть — пушка, мангал. Стріляв з РПГ в танк. Я влучив в одного: йому нічого. Просто маленький заряд був. Їхав другий — в нього не влучив. Він поруч вдарив — я так пригинаюся, а він поруч влучив. Ушиби сильні були, ухо, контузія, і отак пощастило.
— А от ваш перший вихід — який він був?
— На Новоселівське заходили вперше. Ще ніч була така — пі**ри нас мінометкою крили дуже жорстко. Пам'ятаю, кидали "світлячки", щоб світити. Там посадка така тоненька-тоненька. Ми вздовж цієї посадки рухалися, щоб не по полю. І вони оці міни, восьмидесяті, кидали. Хе**чило з усіх сторон, куди тільки можна і не можна.
Ми там щось місяць, може трошки більше просиділи. Це літо, якраз спека була. Їжі плюс-мінус нормально було, а от води постійно не вистачало. Не те щоб покупатися чи щось витертися чи вмитися, а навіть попити. І пішки треба було ходити по сім кілометрів постійно. Кожен вечір.
Командир відділення БпАК 25-ї бригади Андрій тримає в руках переносний протитанковий ракетний комплекс. З особистого архіву Андрія
"Травили нас щодня, щоночі, щовечора"
FPV нас палили, газами травили. Що там тільки не було. Прилітають "Мавіки". Один висить з газом — скинув. Він такий їдучий, що просто жах. А другий висить з гранатами. Як щурів нас викурювали: ти вилізеш, а він скидає одразу. І все. Встиг протигаз одягнути — добре, але воно ж все одно пропускало. Воно так, не те, що очі печуть, а всередині все ніби аж окропу якогось випив. Ще й запах їдкий.
Травили щодня, щоночі, щовечора. Постійно. Знаємо, що якщо вони скидають шашки, щоб викурити нас, значить, через годину чи дві будуть пробувати штурмувати нас.
Фосфором нас палили. Це після Авдіївки вже було. Випалювали, вибивали всім, чим тільки могли. Касетним снарядом б'ють, і він в небі розривається красиво, як салют — така шторка на землю опускалася. Але воно ж, бл**ь, горить. Не те що на тілі, просто земля горить. Ти землею прикидаєш, а воно не тухне й аж булькає. Страшна штука.
В Новоселівському в нас з магнієм якимись запалювальними мінометними снарядами. Вони теж дуже горючі. Там фосфору менше було, на відміну від Авдіївського напрямку, тоді як там кожен день — фосфор, фосфор, фосфор, "Гради", міни. Все підряд й все на світі.
Командир відділення БпАК 25-ї бригади Андрій сидить на бронетранспортері. З особистого архіву Андрія
"Бачать поранених і добивають їх. Це не люди"
Раніше піхота не така була. Було трохи легше: чим глибше викопав, тим живіше — залишився. А зараз чим менше бачиш, тим живіше будеш. В піхоті ти тет-на-тет був — побачив і застрілив, або тебе застрілили. А в НРКНаземні роботизовані комплекси ти управляєш просто. Можеш кудись не в'їхати, не наїхати, спробувати повернутися від FPV. Якщо ти везеш людину 300-ту і дрон прилітає, то ти просто спостерігаєш — керування втрачено, людину ще більше "застрьохсотило", і ти нічим не можеш добити.
Пі**ри — це не люди. В них нічого немає живого, не те що живого — людського. Нічого абсолютно. Вони бачать, що "трьохсотий". Вони, по-любому, добивають. Це просто не люди.
Командир відділення БпАК 25-ї бригади Андрій поруч зі стелою на межі Донеччини та Дніпропетровщини. З особистого архіву Андрія
"Хочеться щоб не прилітало і щоб люди не вмирали"
В піхоті мотивувало те, що ми як сім'я були. Ти сидиш, і у тебе вісім людей. Ти з ними поруч. Вони тобі — сім'я. І мотивує, щоб кожен друг за друга держався.
Зараз, як займаюся наземними дронами, це, знаєте, не передати словами. Коли ти вивозиш "трьохсотого", хтось без руки чи без ноги або з купою осколків, але ж він вже живий. І знаєш, чим швидше ти зробиш, тим швидше можна буде допомогти. Буде людина, може, трошки з інвалідністю, але ж вона жива буде.
Плани як у всіх. Найбільше хочеться, щоб закінчилася війна. Щоб почати нормально жити. Неважливо, чи у війську, чи ні, а просто щоб не прилітало, щоб люди не вмирали. І просто, щоб було так, як раніше: щоб можна було ввечері десь спокійно вийти, з друзями зустрітися, з рідними. Просто, щоб закінчилась війна. Щоб життя було мирним.
