За інформацією: Суспільне Вінниця.
Олександр Романюк. Фото надані Олександром Романюком
Олександр Романюк із Вінниччини до війни працював у реанімації, а після початку повномасштабного вторгнення добровільно пішов на фронт санітарним інструктором.
Попри інвалідність ІІІ групи, чоловік наполіг на службі, евакуйовував поранених, навчав побратимів медичної допомоги, пережив втрату близького друга, а після демобілізації повернувся до цивільної медицини. Свою історію він розповів Суспільному.
Олександр Романюк народився 23 серпня 1986 року в селі Велика Мочулка на Вінниччині. Після закінчення школи вступив до Гайсинського медичного училища, де здобув фах медичного брата. Майже три роки працював у Вінницькій обласній лікарні ім. Пирогова у відділені анестезіології та інтенсивної терапії.
Відтак новим місцем роботи стало відділення анестезіології та реанімації Теплицької центральної районної лікарні. Паралельно чоловік здобув вищу освіту за спеціальністю "Облік і аудит" у Вінницькому аграрному університеті.
Олександр Романюк. Фото надані Олександром Романюком
У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення, Олександр добровільно приєднався до лав Збройних сил України. Він служив санітарним інструктором у складі 4 окремої танкової бригади.
"В армії до того не служив. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, не міг бути осторонь. Зателефонував до місцевого військкомату й сказав, що хочу допомогти. Оскільки маю інвалідність ІІІ групи, мені пояснили, що воювати не зобов’язаний, але я наполіг на своєму", — розповів Олександр.
Дружині Наталії про рішення піти на службу розповів, коли були готові документи.
"Дружина була на роботі. Я зателефонував і сказав, що мене викликали у військкомат. Трохи обманув, не уточнив, що сам хотів іти. Сказав, що поїду працювати у військовий госпіталь, бо ще не знав, куди потраплю. А далі склалося так, як склалося".
Нагрудний знак «За заслуги перед 4ОТБР». Фото надані Олександром Романюком
Перший бойовий виїзд, за словами Олександра, був перед Великоднем.
"Перший бойовий виїзд був дуже важкий. Ми виїжджали з Донецької області до кордону із Запорізькою. Як бойовий медик я супроводжував наші колони, які мали займати позиції. Потрапили в засідку — нас дві доби дуже жорстко обстрілювали. Обстрілювали всім, чим можна: в основному артилерією, також працював танк. Через два дні нам вдалося звідти вирватися".
На фронті Олександр служив санітаром-інструктором.
"Моя робота — евакуація поранених. Якогось одного випадку не можу виділити. Дуже все сумно було, не хочу в це заглиблюватися. Найчастіше зустрічалися мінно-вибухові травми та осколкові поранення. Там фізичного навантаження не відчуваєш: тебе нічого не болить, нічого не турбує, ти просто працюєш на межі. Важко саме психологічно. Доводилося забирати і загиблих, і поранених побратимів, своїх товаришів. Оце було найтяжче".
До війни Олександр працював в анестезіології та реанімації. Чоловік розповів, що цей досвід допоміг на фронті: він міг швидко надати медичну допомогу пораненим і навчав цього побратимів.
"Досвід роботи в реанімації дуже допоміг. Я міг спокійно зробити внутрішньовенний укол, поставити катетер. Хлопців теж навчав, щоб вони вміли це робити. Вчилися на мені: я лягав, вони пробували колоти вени. Бо серед нас були ті, що вважалися медиками, але в цивільному житті були трактористами, зварювальниками. Людей, які справді працювали в медицині до війни, було дуже мало".
Олександр Романюк. Фото надані Олександром Романюком
Після фронту, за словами Олександра, інакше усвідомив і війну, і значення медицини на ній. Найважче було не виконувати роботу, а витримувати моральне навантаження після евакуацій та втрат.
"Це дуже тисне на психіку. Робота є робота, але морально було дуже тяжко. Після такого починаєш по-іншому розуміти, що таке війна, що таке медицина і наскільки вона важлива. Без медицини на війні не можна. Бували періоди, коли доводилося пити заспокійливе. Намагалися тримати себе в руках, бо розуміли: від того, що ти переживаєш, нічого не зміниться. Ми просто морально підтримували один одного, говорили між собою, бо не кожна людина може це витримати".
Як розповів медик, на фронті у багатьох були свої обереги. У нього — іконка від дружини та синьо-жовта мотанка, яку під час першого бойового виїзду передали волонтери від дітей.
"Оберіг завжди був. У кожного — свій: у когось іконка в кишені, у когось ще щось. Коли ми їхали на мій перший бойовий виїзд, дорогою зустріли волонтерів. Вони передали нам від дітей такі маленькі синьо-жовті обереги з ниток. Це була мотанка. Вона завжди була зі мною в кишені. Також мав іконку, яку дружина взяла в церкві й передала мені. Коли я вже звільнився зі служби, привіз цю мотанку додому. Зараз її носить мій син".
Олександр Романюк. Фото надані Олександром Романюком
Одним із найважчих моментів на фронті для Олександра стала втрата побратима Віталія Сіреджука, який загинув 14 січня 2023 року в районі Бахмута.
"Найважче було тоді, коли втратив свого друга Віталія Сіреджука. Віталій був старший за мене, для мене він був як батько. Ми з ним познайомилися у військкоматі: призвалися в один день, разом потрапили на службу, ділилися шматком хліба. Віталій був дуже розумний, ділився своїм досвідом, завжди підтримував мене. Зараз я підтримую зв’язок із його рідними".
Після демобілізації за станом здоров’я у 2023 році Олександр повернувся до цивільної медицини та продовжив роботу у Теплицькому центрі первинної медичної допомоги.
"У мене ще до війни були проблеми зі здоров’ям. У молодості потрапив у ДТП, через це маю інвалідність ІІІ групи, проблеми із суглобами. На службі стан здоров’я погіршився. Далися взнаки навантаження, почали боліти суглоби. Потім виявили ще одну проблему, потрібно було лікуватися, робити операцію. Довелося звільнитися зі служби".
Після звільнення зі служби, за словами Олександра, було складно знову звикати до мирного життя. Найбільшою підтримкою стала дружина Наталя та діти: 18-річна донька Каріна, яка навчається у Вінниці на психолога, та 8-річний син Матвій.
"Війна дає своє. Там зовсім інше життя. Після повернення дуже складно перелаштовувався до цивільного життя. Не спав, було дуже важко морально. Хоч я вже звільнився зі служби, але тілом і душею ще був там, з хлопцями. Допомогла сім’я — дружина, діти. Також звертався по допомогу до лікарів, консультувався, працював із психологами, щоб полегшити цей стан. Зараз теж бувають періоди, коли накриває, але тримаюся. Дуже велика підтримка — це моя сім’я".
«Сталевий хрест», яким нагородили Олександра Романюка. Фото надані Олександром Романюком
Про плани Олександр говорить коротко: каже, що мрій має багато, але найбільше хоче одного — завершення війни.
"Найбільше хочеться, щоб ця війна закінчилася. Щоб діти не знали, що таке вибухи, сльози і кров".
